Браніслав Нушич

Підозріла особа

Комедія на дві дії

Переклад здійснено за виданням: Бранислав Нушић, Сумњиво лице, Београд. Просвета, 1971. Переклад з сербохорватської: Євген Пащєнко. - Райдуга, вип. 6. – Київ, 1984. – с. 90-139

Дійові особи :

• Єротій Пантич – повітовий капетан.
• Анджа – його дружина.
• Мариця – їхня дочка.
• Віча
• Жика – повітові писарі.
• Милисав
• Таса – практикант.
• Джока.
• Олекса Жунич – поштовий шпигун.
• Спаса – трактирник.
• Миладин – торговець.
• Йоса – стражник.

Дія відбувається за часів наших батьків в одному прикордонному містечку.

ДІЯ ПЕРША

Кімната обставлена в провінційному стилі. Двері з обох боків і в глибині сцени.

Єротій, Анджа.

Єротїй схвильовано ходить по кімнаті, тримаючи руки за спиною. В руках у нього лист.

Анджа (виходить з кімнати ліворуч). Чого ти мене кликав?

Єротій (тиче їй листа під ніс). Понюхай!

Анджа. Ой, і гарно ж пахне!

Єротій. Чим?

Анджа (пригадує). Чекай!.. М'ятними пастилками.

Єротій. Авжеж, вгадала!

Анджа. А чим же?

Єротій. Пахне Джокою.

Анджа. Яким Джокою, господь з тобою?

Єротій. А ось таким!

Анджа. Та кажи-но, чоловіче, у чому справа нічого я не второпаю.

Єротій. Чи в тебе у родині є який Джока?

Анджа (пригадуючи). Немає!

Єротій. Так от, якщо в тебе нема, то у твоєї дочки є.

Анджа. Та що це ти кажеш, бог з тобою!

Єротій. Не я кажу, Анджа, він каже, він!

Анджа. Хто „він“?

Єротій. Та Джока!

Анджа. Знову! Та кажи-но, чоловіче, до пуття, щоб зрозуміло було!

Єротій. Хочеш до пуття? Ось на, прочитай і тоді зрозумієш! ( Дає їй листа).

Анджа (читає лист). „Джока“.

Єротій. Його ми вже знаємо. Облиш його і почни спочатку.

Анджа (читає спочатку). „Марице, душе моя!“

Єротій. Ага, ну що, а тепер чим пахне, пастилками?!

Анджа (читає далі). „Я одержав твого безцінного листа і обцілував його сто разів“.

Єротій. Дивно, як це він не обцілував і поштаря, і поштмейстера, і...

Анджа (читає далі). „Я зроблю точнісінько так, як ти мені в ньому вказала“.

Єротій. Чудасія! Твоя дочка розсилає вказівки! Якщо так піде далі, то вона, дивись, почне розсилати і розпорядження; може, навіть і розсильну книгу заведе, і протоколи, ще й почне реєструвати номери вхідних і вихідних...

Анджа (читає далі). „Не можу дочекатися тієї щасливої хвилини, щоб засвідчити...“

Єротій (налякано). Що засвідчити?

Анджа (продовжує). „Радість свою поцілунком на твоїх вустах“.

Єротій. Дивно, як це він не каже „засвідчити у книзі реєстрів твоє розпорядження...“.

Анджа (закінчує читати). „Вірний тобі до гробу Джока“ (Вражена).

Єротій. „Джока“. Ось він тобі, увесь як на долоні! Тепер ти знаєш, хто такий Джока?

Анджа (хреститься). Ой-ой-ой-ой! Та нехай її бог покарає! Пальці їй повідриваю, щоб вона більше на мою голову не писала листів.

Єротій. Дарма! Тоді вона напише його носом. Носом напише його, якщо тільки захоче.

Анджа. Звідки цей лист?

Єротій. Поштар приніс.

Анджа. Для неї?

Єротій. Авжеж, для неї.

Анджа. І ти його розпечатав?

Єротій. Розпечатав, а як же інакше.

Анджа. Краще б ти й не робив цього, їй-бо, краще, аніж отаке на мою голову, і як я їй скажу, що ти розпечатав її листа?

Єротій. Ось тобі й на! Біда господня! Розпечатував я листи панів і більших, чому б тоді й Джокиного не розпечатати.

Анджа. Авжеж, розпечатував, а потім і служби позбувся.

Єротій. Позбувся, ну то й що? Побайдикував трохи, скільки треба, щоб усе забути, а потім знову одержав посаду.

Анджа. Так-то воно так, але ти хоч тепер не розпечатуй тих листів.

Єротій. Я мушу! Не те що мені хочеться, а мушу. Ти знаєш, як це залишається в людині, у крові. Є люди, що люблять чужих курчат, є такі, що люблять чужих жінок, а я люблю чужі листи. Він у моїх руках, я дивлюся на нього – і навіть не знаю, що в ньому написано. Та це неможливо витримати! Мені солодше прочитати чужого листа, аніж з'їсти три порції рисової каші з корицею, а ти, Анджа, знаєш, як я люблю рисову кашу з корицею. Ось і сьогодні вранці надійшло чимало листів: з міністерства, з повіту, з общини. Коли чую, як пахне чимось. Я ж бо знаю: листи з міністерства не пахнуть, ані оті, що з повіту, теж не пахнуть, що ж до тих, із сільських общин...можеш сама уявити!.. Беру я цього листа, дивлюся, коли... бачу... „Панночці Мариці Пантич“, Ого, кажу я собі, ось тобі й на! Розпечатую його, рознюхую і... нанюхав Джоку. Ось які справи!

Анджа. Не знаю, їй-бо, що тільки собі думає оця наша держава! Хіба не краще було б, щоб дівчат вчили читати й писати лише після того, як вони заміж вийдуть.

Єротій. Та й тоді не знаю, нащо їм грамота. Хіба що лише на те, щоб вичитати з куховарської книги, як готувати пампушки та коржі з маком. Так на те є чоловік, коли йому захочеться коржів, то нехай він прочитає жінці, як їх треба готувати.

Анджа. Твоя правда!

Єротій. А ти не подивилася, звідкіля лист?

Анджа (дивиться). З Прокупля.

Єротій. Казав я тобі, Анджа, не пускай дитину в гості до тітки, та ти ж: нехай та нехай дитина трохи побавиться. Ось тобі й маєш: дитя побавилося, а тепер твоя черга бавитись.

Анджа (розмірковуючи). Та хто його знає, Єротію, може, це і якась добра нагода?

Єротій. Га, добра нагода! Джока – добра нагода! Що ти мелеш? Добра нагода – пан Віча, а не Джока! Коли б ти була справжньою матір'ю, ти б їй розтлумачила. Чого іще треба: людина хоче з нею одружитися? Хоче! Оце кілька днів тому знов мені казав: „Коли б ми породичалися, пане капетане, чого б тільки не наробили!“

Анджа. Та я їй казала, невже ж не казала, але що поробиш, коли дитина його не любить.

Єротій. А чого ж це їй любити його? І ти не любила мене, коли виходила за мене, а чого тобі зараз не вистачає? Краще визнай, що ти не дуже й напосідала на неї!

Анджа. І то правда. Я, відверто кажучи, зволікаю справу через ту його провину. Думаю: хай уже з тим покінчиться, а вже потім нехай сватається.

Єротій. Та яка там провина, що з тобою, жінко? І де це ти бачила, щоб у чиновника боліла голова від якоїсь там провини? І потім, це людина з головою – знає він, що робить. Викрав він усі папери, і тепер нема ні паперів, ні провини. Не може йому міністр нічого зробити, хіба що тільки вигнати зі служби. Та коли навіть і вижене, думаєш, це його залякає? Накопичив грошенят стільки, що може жити і без служби. Побайдикує рік-другий, та й даватиме гроші під проценти селянам. А коли захоче знов на службу – дочекається, доки зміниться влада, а вона його поставить навіть із підвищенням у чині.

Анджа. Та невже й справді ця людина має стільки грошей?

Єротій. Ще б пак! І має чимало, слава богу. Писар другого класу, ще й півтора року не минуло від того, як він у нашому повіті, а прийшов яким: голий як бубон. Знає він свою справу! А ось отой другий, пан Жика, усе життя буде голотьбою. Йому досить, коли йому підсунуть літру-другу вина. Це й же – ні! Він за дрібниці не станс поганитися; не любить навіть братися за такі справи, як розпродаж з молотка, оцінка майна, аукціони і таке інше. „Нехай, – каже, – цим займається пан Жока“. Вій хапає тільки великі куші. Його ремесло – політика, і на ній, їй-бо, добряче він заробляє. Найбільше заробляє на династії. Для нього династія – дійна корова. А доїть він, скажу тобі, майстерно! Дивишся, а він уже загріб якогось товстосума. „Бунтував, – каже, – проти династії!“, і накопичить йому стільки протоколів... та семеро, восьмеро, дванадцятеро свідків...— п'ять років каторги. А потім бачиш: або бумага зникла, або показання свідків мають зовсім інший характер, аніж тоді, коли ти їх вперше читав, і дивишся, а той вже на волі. Ось як ідуть його справи. Оце хазяйська людина, такого подавай мені зятя, а не Джоку.

Анджа. Та що ж я можу зробити, коли вона не хоче його, каже, що він схожий на півня.

Єротій. Ти бачиш яка! А ще чого вона хоче? Я теж був схожий на півня, коли одружився з тобою, а чого тобі тепер не вистачає?

II

Пан Віча, ті ж самі.

Віча (входить з канцелярії з телеграмою в руці). Доброго дня вам бажаю!

Єротій. А, це ти, пане Вічо. Оце зараз саме про тебе йшлося.

Віча. Телеграма, розумієте, та я думаю...

Єротій. З повіту?..

Віча. Ні, з міністерства.

Єротій (нашорошено). З міністерства? І що там?

Віча. Шифровка.

Єротій. Шифровка? Секретно?

Віча. Надзвичайно секретно.

Єротій. Анджо, вийди-но! Секретні справи, як розумієш сама, не для жінок.

Анджа! Та знаю, це вже я розумію! (Збирається йти).

Єротій. А листа взяла з собою? (Помічає його в її руці). Ти той, намиль їй шию і перекажи, що я таких речей не терплю. Нехай не чекає, доки я...

Анджа виходить.

III

Єротій, Віча.

Єротій. Шифровка, кажеш? І що там, щось важливе?

Віча. Не знаю.

Єротій. А ти її розшифрував?

Віча. Так.

Єротій. І що?

Віча. Не знаю!

Єротій. Як це не знаєш?

Віча. Та ось, читайте самі. (Дає йому телеграму).

Єротій (читає і дивується. Розглядає, депешу з усіх боків, дивиться на Вічу, потім знову намагається читати). Та добре, що це таке?

Віча. Не знаю.

Єротій (читає вголос). „Блакитна риба“ – так і написано: „блакитна риба“. З нами господь бог! (Читає знову). „Блакитна риба, відгодована династія“ (жахається). Та що ж це таке, пане Вічо? (Читає далі). „Паровоз, повіт, дир, дир, дир...“ (Дивиться на Вічу і продовжує). „Зоря, приклад, владика, ліхтар, стегно своякині, бубон, печатка, пенсія, піп. (Зупиняється). З ними хресна сила! Що це таке?

Віча. Не знаю, не розумію. Я півгодини потів, доки її розшифровував.

Єротій (задумливо проходжується). Що ти не розумієш, ясна річ, але ж ось і я не розумію. Жодного слова не розумію. Ну, скажімо, оце „династія“ та оте „дир, дир, дир“, коли пов'язати, то ще б хоч якось можна було б зрозуміти. Це б могло означати, наприклад: „Вселяйте в народ страх і трепет перед династією!“ Але оце інше, оцей „піп“, та ота „блакитна риба“, і оце „стегно своякині“ – це все геть нічого не може означати. (Читає знову про себе). Не знаю! (Розмірковує). А може, це щось дуже важливе, тільки якось надзвичайно закручене, га? І то ж, мабуть, надзвичайно важливе?

Віча. І я теж так вважаю.

Єротій. Це, мабуть, щось дуже важливе, бо коли б ішлося про звільнення тебе, пане Вічо, зі служби через оте, що ти вчинив з документами, коли підсунув фальшивий заповіт, то не варто було б писати шифром.

Віча. Авжеж. Не було б потреби писати шифром, і коли б вас звільнили на пенсію через те, що ви дозволили клієнту одержати позику з управи фондів під заставу чужого маєтку.

Єротій (образившись). Авжеж, не варто було б шифром! Мабуть, це щось важливіше. Чи раптом це не мобілізація або... хто його знає, що воно може бути? Та чи ти оце, пане Вічо, добре розшифрував?

Віча. Слово за словом. Я відразу збагнув, що йдеться про щось вельми важливе, тож працював старанно.

Єротій (роздумує). „Блакитна риба!“ Гаразд, нехай вже буде „блакитна риба“, але ж „відгодована династія“? Якщо тверезо поміркувати, то тут є і щось образливе, пане Вічо! Ні, тут щось не так, це ти в чомусь помилився.

Віча. Та я можу принести шифровку, дивіться самі.

Єротій. Ти розшифровував загальним шифром?

Віча. Так!

Єротій. А вищим, особливим шифром ти не пробував?

Віча. Тю, як це мені в голову не прийшло!

Єротій. Тож-то й воно, тож-то й воно, пане Віча! Нумо, хутчіше, бога ради, я ж бо згораю від нетерпіння. Ходімо в канцелярію.

Виходять праворуч.

IV

Анджа, Мариця.

Ліворуч за сценою чується брязкіт якогось розбитого об підлогу посуду. Відразу з'являється схвильована Мариця.

Анджа (виходить за нею). Нащо це ти розбила миску?

Мариця. А що б інше я могла розбити, коли в мене в руках була миска?

Анджа . Та добре, але ж нащо було її бити?

Мариця. Я вже сказала тобі раз і назавжди: не хочу більше й слова чути від тебе про того папа Вічу, а ти ніяк не можеш відчепитися від мене. Тепер я вирішила так: тільки-но вимовиш бодай одне слово про нього, – битиму все, що мені потрапить під руку. Інакше тебе не проймеш.

Анджа. Та я ж усе оце кажу для того, щоб тобі було ліпше.

Мариця. Для чого б ти не казала, я не хочу й чути, розумієш ти мене? Як тільки його згадаєш, – розбиватиму все, що попадається під руку.

Анджа (хреститься). З нами хресна сила! Та хіба ж пін погана людина? Оце тільки що ми розмовляли з батьком. У нього, каже, й гроші є, та й кохає він тебе. Батькові казав, що любить.

Мариця хапає зі столу вазу з квітами й шпурляє її на підлогу.

Та чи ти здуріла, дочко?

Мариця. Я тебе попереджала, так чого ж ти мене дратуєш?

Анджа. Що це з тобою сьогодні?

Мариця. Що зі мною? Іще й питаєш?.. Розпечатали мого листа, читали його чи не усьому світу, а тепер ще й питає мене, що зі мною сьогодні!

Анджа. Та добре, давай по-людськи, розумію поговоримо про це.

Мариця (хапає графин з водою. Рішуче). Про що? Про кого?

Анджа. Про... Джоку!

Мариця (ставить графин). Що ж казати?

Анджа. Та хоч розкажи мені, хто він, що він, який?..

Мариця. Який є, такий і є, я його люблю, ось тобі й все!

Анджа. Та знаю, доню, але ж не можна так!

Мариця. Можна! До дев'ятнадцяти років я й не думала про одруження, поклавши це на вас, з дев'ятнадцяти до двадцять першого року я вже думала і казала вам: знайдіть мені когось. Коли ж мені стукнуло двадцять один, а ви не знайшли нікого, я вам сказала: сама знайду. Ось і знайшла!

Анджа. Та як це знайшла?.. Це ж, мабуть, іще... як його сказати...

Мариця. Так, так, остаточно, якщо ти це маєш на увазі! І коли не віриш, то ось, можу тобі прочитати, що я йому написала. (Дістає з фартуха листа). Це відповідь на оцей лист, який ви розкрили й прочитали. Ось тобі, слухай! Так, початок тебе не стосується, ага, ось це. (Читає). „Я тобі вже казала раніше, що мій батько...“ (Зупиняється). І це тебе не стосується. (Читає) ; „А той пан Віча, через якого...“ (Зупиняється). І це тебе не стосується! (Читає). „А ні інші в повіті...“ (Зупиняється). І це тебе не стосується!

Анджа. А що ж тоді мене стосується?

Мариця. Ага, ось! (Читає). „І тому якщо ти справді мене любиш, то вирушай негайно в дорогу. Приїжджай, і коли прибудеш, то зупинись у готелі „Європа“, але нікуди не виходь. Місто невелике, так що тебе негайно помітять. Будь у номері і дай мені знати про себе запискою. Тоді я відкриюся в усьому перед батьком і матір'ю. Якщо погодяться, то покличу тебе, щоб негайно з усім порішити; якщо ж ні, то я сама прийду до тебе в номер, і тоді зчиниться такий лемент, якого ніколи не чули від сотворіння світу. Тоді вже ні батькові, ні матері не залишиться нічого іншого, як...“ (Зупиняється). Це далі тебе не стосується! Ось, тепер знаєш! Ти зрозуміла? На це він мені відповідає: „Я зроблю точнісінько так, як ти мені в листі вказала“. Тепер ти зрозуміла? Ось тобі, а тепер, прошу дуже, май усе оце на увазі, і зважайте далі на це – і ти, і батько.

Анджа (хреститься). Ой-ой-ой, доню моя, доню, до чого я дожила! Ти обіцяєш чоловікові, що прийдеш до нього у кав'ярню. Господи боже, і що то за молодь пішла!

Мариця. Така молодь, якою була і завжди...

Анджа. Тю, та схамшися, дитино!.. Ніколи не було такого, ніколи! Збожеволів цей світ, усе пішло шкереберть, усе змінилося...

Мариця. Змінилося лише місце, і більше нічого.

Анджа. Яке місце?

Мариця. А таке. Тепер дівчата призначають побачення у шинку, а в твої часи – на горищі.

Анджа. Неправда. А коли й правда, то знов-таки це вже щось інше.

Мариця. І чому ж це інше?

Анджа. Тому що сором, коли дівчина виходить з хати, а горище – у хаті.

Мариця. Це лише ти так думаєш.

Анджа. Але ж це у шинку. І я дожила до того, що моя дочка йде з парубком у шинок.

Мариця. Ти не доводь до того. Можна й не йти туди, може він сам прийти сюди, коли буде ваша згода.

Анджа. Та як це – наша згода? Не знаємо, ані хто він, ані що він...

Мариця. То питай мене, коли тобі треба, я тобі й розповім.

Анджа (хреститься). Боже, твоя воля, та чи добре це, я тебе питаю? Розкажи мені, хто він, той Джока?

Мариця. Помічник аптекаря.

Анджа. Помічник аптекаря? Тому-то його лист пахне м'ятними пастилками!

Мариця. Відгадала, нема чого й казати!

Анджа. Неважно чим, але пахне. Та добре, дочко, чи ти подумала серйозно: що це таке помічник аптекаря і на що ви буде те жити?

Мариця. Про це не турбуйся.

Анджа. А хто ж буде турбуватися? Не будете ж ви харчуватися пастилками, вдягатися у марлю.

Мариця. Це вже наша турбота, а ваша – розміркувати щонайшвидше, аби не було пізно, коли підніметься увесь цей крик. Ти чула, що написано в листі, – отак воно й буде. Він якщо не приїхав сьогодні, то завтра вже приїде точно... Запам'ятай це і можеш про все розповісти батькові, скандалу йому не минути!

Анджа. Бійся бога, дитино, як я йому таке скажу? Цього я б йому й не посміла...

Мариця. Коли не хочеш, то я сама йому скажу.

Анджа. Не треба, краще не треба. Розсердиш його, то буде ще гірше. Нехай вже я, потихеньку, здалека, по-хорошому. Ти вже не торкайся цього, прошу тебе!

Мариця. Як тобі завгодно, мені все одно!

V

Ті самі і Єротій.

Анджа (як тільки Єротій з'явився у дверях, праворуч). Я оце хотіла б, Єротію...

Єротій (багатозначно приставивши пальця до вуст). Тсс!..

Мариця (рішуче). Слухайте, батьку!

Єротій (так само). Тсс! Надзвичайно важлива справа! Вийдіть з цієї кімнати.

Анджа. Я повинна поговорити з тобою віч-на-віч, і негайно.

Єротій. І держава теж повнинна поговорити зі мною віч-на-віч, а держава важливіша.

Мариця. Ну то як хочете, тільки потім щоб не жалкували. (Виходить у кімнату ліворуч).

Анджа. Справа серйозна.

Єротій. І ця справа теж серйозна, ще й яка серйозна. Я покличу тебе, а зараз іди, я покличу! (Виштовхує її у кімнату ліворуч).

Анджа (виходячи). Ой, Єротіє, помиляєшся, їй-богу... (Виходить).

VI

Єротій, Віча.

Єротій (у двері, з яких вийшов). Заходь-но, пане Вічо.

Віча. Ви самі?

Єротій. Тепер сам. Не можна у хаті знайти місця, щоб поговорити про секретні справи. Ота наша канцелярія – справжній ярмарок: тільки рота розкриєш, як уже хтось увірвався! А тут можемо! (Сідає). Ну, а тепер, прошу тебе, пане Вічо, прочитай-но мені ще раз оту депешу, але не поспішаючи, слово за словом. (Прикладає долоню до вуха і прислуховується).

Віча (озираючись, чи не підслуховує хто). „Надзвичайно секретно. За нашими відомостями і виявленими слідами...“

Єротій. Ага, ага!

Віча (продовжує) . „...у зазначеному повіті на теперішній час перебуває відома підозріла особа...“

Єротій. Запам'ятай, пане Вічо, „підозріла особа“...

Віча (повторює). „...Яка має при собі революційні та антидинастійні твори і листи...“

Єротій. Прочитай оце, прошу тебе, ще раз! (Приставляє долоні до обох вух).

Віча (повторює). „...Яка має прн собі революційні та антидинастійні твори і листи...“

Єротій (бере депешу). Дай і я прочитаю. (Читає). „Яка має при собі революційні та антидинастійні твори і листи...“ (Повертає депешу). Читай далі!

Віча. „І має намір пронести їх через кордон...“

Єротій. Ага, ага! Ну ж, далі!

Віча (читає). „Особливі прикмети зазначеної підозрілої особи властям невідомі. Достовірне лише те, що це молода людина. Необхідно вжити всіх можливих заходів для розшуку зазначеної особи у вашому повіті, вилучити твори і листи і під посиленою охороною супроводити її у Бєлград. Подвойте прикордонні пости, щоб не допустити його переходу через кордон, і, якщо буде потрібна допомога, зверніться від мого імені до властей сусідніх повітів“.

Єротій. Ага, пане Вічо, це тобі, мій любий, не „блакитна риба“ і „стегно своякині“! Це важлива і серйозна справа. Га? Ану, дай-но сюди цю депешу! (Бере її на долоню і піднімає, немов хоче визначити її вагу). Як ти думаєш, пане Вічо, скільки важить ця депеша?

Віча зводить плечима.

Вона несе підвищення чину, пане Вічо, підвищення чину!

Віча. Вам, пане капетане!

Єротій. Авжеж, мені, кому б іще. Врешті, ти, пане Вічо, і не турбуєшся багато про підвищення у чині. Та й справді, нащо воно тобі?

Віча. Я не кажу, що мені потрібне підвищення, але хотілося б, так би мовити, постатечнішати, завести своє гніздечко...

Єротій. Знаю, що хочеш сказати. Не турбуйся, пане Вічо, якщо з цією справою буде все гаразд, мені – чин, а тобі – молода в хату.

Віча. Це ви кажете так, а дівчина?

Єротій. Дівчина повинна мовчати і слухатися батьків, ти тільки допоможи мені схопити цю особу.

Віча. Якщо довірите мені цю справу, то я його спіймаю.

Єротій. Гаразд, я тобі довірю, але як ти його спіймаєш?Ану, розкажи, як ти його знайдеш?

Віча. Та я думаю, той... на підставі цієї депеші заарештувати купця Спасоє Джурича.

Єротій. Заарештувати купця Спасоє?! Ого, куди ти загнув, пане Вічо. Чесна людина, благонадійна, найбагатший торговець...

Віча. Ось саме тому!

Єротій. Чекай, та чого це саме його?

Віча. А що з ним буде? Відсидів би два-три дні в кутузці, потім я б його випустив.

Єротій. Знаю, що ти потім випустиш, але що не годиться, то не годиться! Звідкіля це купець Спасоє—підозріла особа? Хіба не бачиш, що тут написано – „молода людина“, а купець Спасоє має шістдесят років! Та якщо й заарештуєш його, де потім візьмеш у нього революційні та антидинастійні документи? Якщо й зробиш обшук у паперах купця Спасоє, то що знайдеш серед них? Вексель твій, вексель мій, а це, брате, не підозрілі твори.

Віча (бентежачись). Та воно так...

Єротій. Вони справді підозрілі, оскільки ти не збираєшся платити. Та й я не збираюся, по правді кажучи! Досить він наживається на народі, а ми, як вдасть, покликані захищати народ від такого шкурника. А як його ще захистиш, якщо не здереш дещо з купця Спасоє? Але, пане Вічо, якщо наші векселі підозрілі, це не значить, що вони антидинастійні. Не можна ж узяти отак наші векселі та відіслати їх пану міністру як антидинастійні документи! Хіба не так? Ти краще слухай мене, пане Вічо. Це велика й важлива справа, від неї залежить порятунок держави, а тому ми повинні поставитися до неї серйозно. Чи всі чиновники у зборі?

Віча. Всі, тільки пан Жика „поїхав у повіт“.

Єротій. Оце тобі, чого це він туди подався?

Віча. Та нікуди він не подався, а напився вчора, а наші чиновники, коли хто з них нап'ється та не приходить протягом дня до канцелярії, кажуть, що „поїхав у повіт“.

Єротій. Занадто часто він „їздить до повіту“. Ну, розумію, можна напитися при якомусь там великому розпродажу за борги, при якійсь там оцінці майна для позики в управу фондів і таке інше, але ж він почав останнім часом напиватися і при найдрібніших справах, які розглядає. Видасть кому-небудь фальшивий паспорт на забій та продаж худоби – і нап'ється; примусить когось платити борг, якого той не визнає, – нап'ється. Ні, братику, не годиться так із різних дрібних нагод. Від того страждає держава, а це іноді слід мати на увазі.

Віча. Авжеж, треба!

Єротій. Скажи охороннику Йосі – в нього добрий розсіл – нехай віднесе йому глечика, а коли протверезіє, хай прийде сюди. А решта?

Віча. Решта на місцях.

Єротій. Як тільки прийде Жика, щоб усі тут зібралися. Не можу я там, у канцелярії, навіть поговорити про секретні речі. Оті практиканти як почнуть притуляти вуха до дверей, так кожна шифровка стає відомою усьому місту. І скільки я їх намагався відучити – нічого не допомагає. Давай-но, пане Вічо, як тільки прийде пан Жика, приходьте усі сюди, щоб поговорити і порадитись, оскільки річ серйозна і важлива.

Віча. А що, пане капетане, чи не відрядити негайно шпигуна Олексу, щоб трохи порознюхував по місту?

Єротій. Я не думаю, що ця особа у місті; вона переховується десь у повіті. Та все ж нехай подивиться. Скажи йому, нехай зазирне усюди, куди тільки можна зазирнути. У всі шинки. Нехай навідається і до отієї Кати, що біля верхньої криниці, вона теж здає кімнати холостякам. Нехай загляне і до того ґазди Йоци Малого, цей теж, мабуть, який-небудь революціонер; міг і він сховати його у себе.

Віча. Це отой жіночий кравець?

Єротій. Так, він! Приходив оце якось, щоб я сплатив йому якийсь рахунок, і коли я його витурив із канцелярії, то підняв такий крик проти властей, що я одразу збагнув: революціонер. Нехай і в нього подивиться.

Віча. Не турбуйтеся, Олекса це вміє. (Виходить).

Єротій (проводжає його). Давай, давай, поспіши, пане Вічо,

VII

Єротій сам.

Єротій. „Блакитна риба...“ Так, блакитна риба, але треба її спіймати. Треба хитро насадити принаду, закинути гачка у воду і тихесенько... мовчиш, не дихаєш... а тільки-но поплавець засмикається – ти гоп!.. Вискочить гачок, а як подивишся, на гачку – чин!! Їй-бо, чин! Під час минулого переобрання він у мене зірвався, але цього разу, матінко моя, не зірветься. Заарештую півповіту, якщо інакше не можна, а потім за решета – і просівай. Чисте просіється, а підозріле залишиться і стрибатиме, як рибка у сіті. А я буду тільки витягати. (Немов витягає з решета когось). „Ану, голубе, спочатку тебе!“ Як схоплю його за барки, а він бекає, немов ягня. Повинен признатися, хоча йому й не хочеться. „Ти підозріла особа?“ – „Я, пане, а хто ж іще!“ – „Саме ти мені й потрібен, голубе мій!“ – і стрімголов на телеграф. (Жестикулює, начебто відбиває ключем). „Пане міністре внутрішніх справ... У моїх руках ваша підозріла особа, у ваших руках мій чин. Прошу здійснити терміновий обмін!“ Ось як уміє Єротій, а як же іще!

VIII

Єротій, Мариця.

Мариця (заходить до кімнати). Ти сам, батьку?

Єротій. Ні.

Мариця (озирається). Нема нікого?

Єротій. Кажу ж тобі, не сам... Я зайнятий думками, надзвичайно важливі справи.

Мариця. Не знаю, які в тебе справи, але я повинна поговорити з тобою саме зараз.

Єротій. Не можу, не маю коли!

Мариця. Якщо зараз не поговоримо, потім буде пізно. Я прошу тебе вислухати мене, бо інакше будеш каятися.

Єротій. Гаразд, давай кажи, але коротко і ясно. Кажи ім'я, прізвище, вік, місце народження, чи перебувала під судом, за що, і негайно переходь до справи.

Мариця. Слухай, батьку, ти знаєш, що я вже у літах, і обов'язок батьків – потурбуватися про мою долю.

Єротій (не слухає її, а розмірковує про свої справи). Треба відрядити стражників у повіт. Скільки в нас кінних стражників? (Рахує на пальцях)..

Мариця. До цього часу я все чекала, що ви цей ваш обов'язок виконаєте.

Єротій (сам до себе). Та треба і вказівки головам...

Мариця. Та ви мене не слухаєте!

Єротій. Не слухаю. Ось бачиш і сама, що не маю коли слухати!

Мариця. Добре, батьку, але знайте, що вам доведеться розкаятися...

Єротій. Слухай, усе, що маєш до мене, скажи ти своїй матері, а я... оце... та бачиш, мабуть, і сама, що в мене отака голова від турбот! Особа... антидинастійні твори, блакитна риба, чин, стражники, розсіл для пана Жики, а тут іще ліхтар, та піп, та наступний чин, вказівки головам общин... Усе це, бачиш, так змішалося у моїй голові, що вона майже тріскається. Облиш мене, прошу тебе, або... іще краще, ти сиди тут, а я тебе облишу. (Виходить праворуч).

IX

Мариця, потім Йоса.

Мариця (сама). Я цього не потерплю. (Бере зі столу таріль, на якому раніше стояла ваза з квітами). Розбиватиму все у хаті, доки це їм не набридне. Інакше з ними не домовитися. Та й без того, коли, бувало, я щось розіб'ю, то казали мені: „Чого б'єш посуд, немов закохана?“ От, а тепер я закохана, і відтепер буду все підряд розбивати. (Кидає таріль на підлогу).

Йоса (з'являється у дверях у глибині сцени). Приходить оце зараз... один хлопчик і каже: „Де тут Йоса-стражник?“ А я відповідаю: „Я Йоса-стражник!“ А він каже: „Ось тобі лист!“ А я кажу: „Дай сюди того листа“. А він каже: „Передай у руки панночці“, а я кажу...

Мариця (вихоплює листа). Гаразд, гаразд!..

Йоса. Потім він каже...

Мариця. Гаразд, я чула! (Схвильовано розпечатує лист і читає підпис). „Джока“. (Голосно). Дякую тобі, Йосо!

Йоса. А я потім йому сказав...

Мариця. Гаразд, я чула. А тепер іди, Йосо!

Йоса. Та я й піду, а то як же ще!

X

Мариця, потім Анджа.

Мариця (з захопленням). Чудове ім'я – Джока. Боже, яка я схвильована! (Читає). „Я приїхав, перебуваю в готелі „Європа“ у четвертому номері і не виходжу нікуди, чекаючи твоїх наказів. Навіть хазяїну готелю я не назвав свого імені, щоб не завалити справу. Як бачиш, я зробив усе так, як ти захотіла. Обіймаю тебе. Твій Джока“.

Анджа (входить зліва і, побачивши розбитий посуд на підлозі, застигає у дверях). Маро, дитино, ти, мабуть, розмовляла з батьком про своє одруження?

Мариця. Хто це каже?

Анджа. Та оце: розбитий таріль і скло...

Мариця. Мати, рідна матінко, підійди-но, я тебе поцілую! (Цілує її).

Анджа (здивовано). Мене цілуватимеш? Що це з тобою, дитино?

Мариця. Скажу тобі лише одне слово, і все зрозумієш.

Анджа. Одне слово?

Мариця. Джока!

Анджа. І що ж?

Мариця. Те, що сказала тобі, – Джока! (Весела вибігає в кімнату, з якої вийшла Анджа).

Анджа дивиться їй вслід і хреститься.

XI

Єротій, Анджа.

Єротій (виходить із канцелярії). Анджо, іди звідси і причини двері, та дивись пильно, щоб ніхто не підслуховував.

Анджа. Господи, що це сьогодні таке діється?

Єротій. Не питай що, важлива справа! Я запросив сюди усіх чиновників на нараду.

Анджа. Та для чого тоді канцелярія?

Єротій. Не можу я, голубонько, там. Що не вимовиш у канцелярії, увесь базар знає. Доводиться тут, бо надійніше. Ну, швидше, ось і вони, зачини добре двері.

Анджа. Гаразд! (Виходить і зачиняє за собою двері).

XII

Єротій, чиновники.

Єротій (у дверях, що ведуть до канцелярії). Прошу, заходьте.

Входять Віча, Жика, Милисав і Таса.

Віча сухорлявий і довгоногий, одягненні у цупкий, вузький піджак, тісні в обтяжку штани для їзди верхи, чоботи з острогами. Вуса підстрижені, довга чуприна звисає на лоба. Жика – присадкуватий, з патлатою головою, опухлими очима й товстими губами. На ньому теліпається зношений брудний костюм, жилетка настільки коротенька, що під нею видно сорочку. Штани у нього вгорі дуже широкі, а внизу вузькі і спадають гармошкою. Пан Милисав середній на зріст, з прилизаним волоссям і тоненько підкрученими вусами. На ньому офіцерський кітель зі спореними петлицями та кантами, сліди яких ще видніються. Він по-військовому коротке підстрижений, штани носить зі штрипками. Таса маленький на зріст, сутулий, з сивими вусами, лисий. На ньому довгуватий редингот, що лисніє, і брудні, зношені черевики.

Єротій (спочатку їх усіх оглядає, немов вимірюючи, а потім розпочинає урочистим голосом). Панове, справа надзвичайно важлива і серйозна... ми всі повинні... (Зупиняє погляд на Жиці). Як ти себе почуваєш, пане Жико?

Жика (задерев'янілим язиком). Я готовий до виконання своїх обов'язків.

Єротій. Так, так і треба! Ми всі повинні виконати свій обов'язок, бо справа серйозна... Справа, як би це сказати... так, панове, ми тут зібралися... точніше, я вас зібрав, панове!.. Пане Вічо, ти так дивишся в очі, ніби хочеш сказати щось, а це може збентежити і найкращого промовця.

Віча. Та я й хотів щось вам сказати...

Єротій. Що таке?

Віча. Я вже відрядив Олексу.

Єротій. Гаразд, і добре зробив! Так ось, що це воно я хотів сказати? (Пригадує). Ага! Ану, Тасо, прочитай оцю депешу. (Дає йому). Панове, депеша секретна, від пана міністра внутрішніх справ.. Читай!

Таса (читає). „Блакитна риба, відгодована династія...“

Єротій (здригається і вириває у нього депешу). Та не це, хто тобі оце дав? Пане Вічо, це треба було знищити. (Запихає папірець в кишеню і, діставши з другої кишені інший папірець, дає його Тасі). Читай оце....

Таса (читає). „Надзвичайно секретно“,

Єротій. Ви чули, панове, „надзвичайно секретно“. Тасо, кажу тобі оце тут перед усіма, що ноги тобі переламаю, якщо вийдеш звідси і розтеленькаєш базару те, що зараз прочитаєш.

Таса. Га, пане капетане!..

Єротій. Облиш ти мені оте „га, пане капетане!“. Бо ти, брате, за півпляшки ракії готовий виказати будь-яку таємницю. А це не годиться! Звичайна жінка і та приховує свої таємниці, а держава, виходить, свої зберегти неспроможна! І оце за півпляшки ракії. Я, бачиш, ще не виказав цієї таємниці своїй жінці, а ти вже збираєшся її рознести по всьому базару. Якщо в тебе почне свербіти язик, то візьми взуттєву щітку та й почухай його, а за рахунок держави не смій його чухати. Зрозуміло?

Таса. Зрозуміло!

Єротій. Особи, тут присутні, наділені довір'ям держави, а я, бачиш, роблю тобі честь і запрошую тебе разом із зазначеними особами. Чому? Тому, що ти вже тридцять років тут чиновником і що ти людина похилого віку. Тож не смій тоді... Ну, давай, читай далі!

Таса (читає). „За нашими відомостями і виявленими слідами, у зазначеному повіті на теперішній час перебуває відома підозріла особа, яка має при собі революційні та антидинастійні твори і листи і має намір пронести їх через кордон. Особливі прикмети зазначеної підозрілої особи властям невідомі. Достовірне лише те, що це молода людина. Необхідно вжити усіх можливих заходів для розшуку зазначеної особи у вашому повіті, вилучити твори і листи і під посиленою охороною супроводити її у Бєлград. Подвойте прикордонні пости, щоб не допустити його переходу через кордон, і, якщо буде потрібна допомога, зверніться від мого імені до властей сусідніх повітів“.

Єротій (під час читання поважно оглядає усіх). Ви збагнули, наскільки це важлива справа? Від нас залежить порятунок держави, на нас у цю мить звернені погляди і держави, і династії!

Загальна тиша.

(Він дивиться на них і, проходжуючись кілька разів туди-сюди, продовжує). Справа непроста, і ми усі повинні серйозно обміркувати, яким чином можемо прийти на допомогу державі. Це вам, як то кажуть, не розбійник. На нього б ми усією ватагою піднялися – і гайда на вечерю до голови общини у те село. Наступного дня вранці залишили б пана Жику проспатися, а самі – на обід в інше село, до другого голови общини, а після, повернувшись, відсилаємо депешу в Бєлград: „Внаслідок енергійного переслідування з боку властей зазначеного повіту гайдук такий-то втік від і переслідування у сусідній повіт!“ Ні, тут інша річ, це – підозріла особа! А що таке підозріла особа? Ану, скажи-но, Тасо, що це таке – підозріла особа?

Таса знизує плечима й дивиться на осіб, наділених довір'ям держави.

Не знаєш, ще б пак! Підозріла особа – це перш за все особа, прикмети якої невідомі, а по-друге, це особа, яку важко розшукати, тим часом інтереси держави вимагають, щоб ти її знайшов! А як ти впізнаєш її серед стількох осіб, хто із них підозріла особа? Ну, от, скажіть, чи пан Жика – підозріла особа?

Жика обурюється.

Ні! А Таса – підозріла особа!

Таса поблажливо посміхається.

Ось подивіться на нього, прошу дуже, і скажіть: чи він підозріла особа? Це вам, панове, так само, як, наприклад, на посиденьках: зберуться жінки – десять, двадцять, тридцять жінок, і спробуй дізнатися, яка з них невірна чоловіку? Не можеш вгадати навіть, яка вірна, а де вже там, яка невірна!

Пауза. Проходжується.

Так от, панове, а тепер скажіть-но мені, що ви збираєтесь робити у даному випадку? Що, наприклад, ти думаєш, пане Жико?

Жика (він навіть і не чув промови капетана, оскільки, не виспавшись, боровся зі сном, який так і валив його з ніг). Я? Я нічого не думаю!

Єротій. Як це не думаєш?

Жика. Та оце прохопило мене на протягу, а коли мене прохопить протягом, я ні про що не можу думати.

Єротій. Щось часто тебе хапає протяг, а це не годиться. Необхідно лікуватися, тобі слід поїхати на які-небудь сірчані води. Це такі води, що смердять тухлими яйцями.

Жика. Так точно.

Єротій. Я думаю, панове, що перш за все необхідно підготувати спеціальну вказівку усім головам общин. Це зробиш ти, пане Милисаве!

Милисав. Сувору, еге?

Єротій. Сувору, аякже! І щоб закінчив вказівку словами: „За будь-яке недбальство, припущене при виконанні цієї справи, відповідальність несе особисто голова“. А вони вже там знають, що подібне закінчення у моїй вказівці означає двадцять п'ять гарячих у зачиненому приміщенні і без свідків. Ти зрозумів мене, пане Милисаве, я хочу таку вказівку, щоб голови общин, як тільки прочитають, взялися за розум. А далі, пане Жико, необхідно розіслати по повіту кінних стражників.

Жика. Розішлемо!

Єротій. Так, так, слід розіслати кінних стражників на всі боки, нехай помотаються по усьому повіту, зазирнуть у кожен лісок, під кожен тин, на кожен млин. Нехай і кінні стражники трохи розімнуться, бо вони нічого не роблять, а тільки й знають швендяти по селах та збирати яйця для чиновників. А крім того, ці істражники мають непогані грошики і на контрабанді, так що нічого з ними не станеться, треба, щоб і вони послужили державі.

Милисав. Треба.

Єротій. Нам, панове, слід розділити між собою обов'язків. Ти, скажімо, пане Милисаве, підготуєш вказівки... так, добре! Ти, пане Вічо, наприклад, візьмеш на себе місто. Добре! Ти, пане Жико, скажімо... (Дивиться на нього, він дрімає) будеш спати!

Жика. Так точно!

Єротій. Ти, Тасо, скажімо, будеш переписувати вказівки. Гаразд! А хто ж поїде у повіт? Треба когось відрядити у повіт.

Жика щось мимрить.

Ти щось хочеш сказати, пане Жико?

Жика. Я кажу... можна й пані капетаншу відрядити у повіт.

Єротій. Ти що? Як це вона може їхати у повіт, у службовій справі?

Жика. Її найбільше бояться голови общин.

Єротій. Воно-то так. Те, що вона сувора, я визнаю, але чого не можна, того не можна. Я теж не можу їхати у повіт, мушу бути на місці; кожної хвилини може прибути якась нова депеша від пана міністра. Я повинен залишатися тут. А що, пане Жико, чи не розігнати тобі свою сплячку? Адже ж це така відповідальна хвилина, держава вимагає від нас, щоб усі ми були на сторожі!

Жика. Та я б міг, але...

Єротій. Але б заснув у першій-ліпшій общині, а потім іди знай коли прокинешся. Краще вже спи тут, на місці, тут хоч можна тебе розбудити, коли будеш потрібен. Не залишається нічого іншого, як відрядити тебе, пане Милисаве; підготуєш швиденько вказівки і вирушай у повіт.

Жика. Так точно!

XIII

Ті ж і Йоса. Йоса вносить візитну картку і віддає її Вічі.

Єротій. Що таке?

Віча. Олекса.

Єротій. Ти бач, в мене немає візитної картки, а в нього є.

Віча. Та знаєш, як воно буває... Служив жандармом у Бєлграді, стояв біля дверей міністра.

Єротій. Дай-но сюди, що там таке? (Бере картку і читає). „Олекса Жунич, повітовий шпигун“. Та чи він здурів? Хто ж це відкрито каже, що він шпигун?

Віча. Він каже, що раніше, доки він це приховував, нічого не міг дізнатися, а тепер усі доносять йому один на одного.

Єротій (до Йоси). Де він?

Йоса. Тут, чекає.

Віча. Він пошастав по місту; може, щось і рознюхав, коли так швиденько повернувся.

Єротій (кричить на Йосу). То чого чекаєш, впусти його, нехай увійде.

Йоса виходить.

Та й ти, пане Вічо, замість того, щоб покликати його негайно, розвів тут різні балачки: був, мовляв, жандармом у Бєлграді, візитні картки замовляв! А час іде, і кожна загублена мить – втрата для батьківщини.

XIV

Ті ж і Олекса.

Єротій, Віча, Милисав (разом, як тільки увійшов Олекса). Ну, що?

Олекса (змовницька). Тут!

Єротій (приголомшений страшним фактом). Особа?

Олекса. Той, кого ми шукаємо!

Усі, крім пана Жики: „Га-а-а?!“

Єротій (збентежений). Та, але... підозріла особа?

Олекса. Той, кого ми шукаємо!

Усі збираються навколо нього.

Єротій (перекривлює його). „Той, кого ми шукаємо!“, „Той, кого ми шукаємо!“ Та хіба ти, біс тебе візьми, у таку серйозну хвилину не можеш сказати нічого більше?

Олекса. Оце і все, а що ще я маю казати?

Єротій. Де він?

Олекса. У готелі „Європа“, сьогодні вранці прибув.

Єротій. Сьогодні вранці. Цей... що це я хотів? Ану, брате, давай-но відповідай усе по порядку, а не так: „прибув сьогодні вранці“. Отже, перше... (Збентежено). Про що це я хотів, пане Вічо, запитати?

Віча. Коли він прибув?

Єротій. Та я вже питав про це! Ага, так. Тасо, ану прочитай депешу.

Таса (читає). „За нашими відомостям і виявленими слідами...“

Єротій. Це облиш! Звідси ось, звідси читай!

Таса (читає). „Особливі прикмети зазначеної підозрілої особи властям невідомі. Достовірне лише те, що це молода людина“.

Єротій. Чекай! Отже, чи тобі відомі його особливі прикмети?

Олекса. Невідомі!

Єротій. Та вони й непотрібні, оскільки особливі прикмети невідомі і властям. А чи молодий?

Олекса. Так!

Єротій. Молодий? Ти певен у тому, що молодий?

Олекса. Ну так, молодий!

Єротій. Добре, ідемо далі... (До чиновників). Та запитайте його і ви що-небудь, я ж бо вже й не пригадую, про що це я хотів спитати.

Віча (до Олекси). На підставі чого ти вирішив, що та молода людина – підозріла особа?

Єротій. Ага, на підставі чого ти вирішив?

Милисав. Ти що, розмовляв з ним?

Єротій. Ага, чи ти розмовляв з ним?

Олекса. Коли хочете, то я розповім вам усе по порядку.

Єротій. Авжеж, як же інакше! Зрозуміло, що треба усе по порядку нам розповісти. І чого це ви закидаєте отими запитаннями, тільки збиваєте з пантелику людину.

Олекса. Прокинувся оце я раненько. Годинник у мене зіпсувався, тож і не знаю, о котрій годині, думаю, що десь о п'ятій, о пів на шосту. Може, й пізніше, але пізніше шостої ніяк не могло бути. Прокинувся я оце і відчуваю, що у мене нібито не усе гаразд із шлунком. Десь кілька днів тому поїв я оце баранини зі шпинатом, та після того начебто щось у мене із шлунком трапилося. Буркоче так, що не стає сил терпіти, тож думаю, дай-но сьорбну трохи горілки з перцем...

Єротій. Ех, куди тебе вже занесло! Та той, брате, втече раніше, ніж ти усе розкажеш. Кажи-но, брате, швидше!

Таса. Коротше!

Милисав. Уяви, що ти на допиті.

Єротій. От-от, кажи, наче ти на допиті.

Олекса (випалює, наче учень завчений урок). Я, Олекса Жунич, шпигун за фахом, маю сорок років, під судом та слідством не перебував, із звинуваченим ні в яких родинних стосунках...

Єротій (затуляє йому рота долонею). Та зачекай-но, братику. Чи ти з глузду з'їхав, верзеш дурниці на цілий повіт.

Віча. Ти почни з того, як я відіслав тебе пошастати по місту.

Єротій. Так, так, з того!

Олекса. Ну, якщо з цього, тоді легко. Пішов я за наказом пана Вічі спочатку по всіх готелях...

Віча. Але ж у всьому місті лише один і є.

Єротій. Та не перебивай його!

Олекса. Так точно, оскільки у місті є лише один готель; то я перш за все попростував до нього, тобто до „Європи“. Питаю я хазяїна, чи був останніх два-три дні хто-небудь, а він каже: ось вже три тижні, як ніхто з приїжджих не переступав порога його готелю.

Єротій. Не знаю, якого біса потрібно тут приїжджим.

Олекса. А потім... тю, ну, ось і забув, на чому це я зупинився!

Єротій. Ще б пак! Я ж кажу вам, не перебивайте його. Ти зупинився на тому, що ось уже три тижні, як ніхто з приїжджих не переступав порога.

Олекса. Так точно! І тільки це я зібрався піти, як хазяїн пригадав, що сьогодні вранці, мовляв...

Єротій. Ага, ага...

Олекса. Сьогодні вранці, каже, один прибув.

Єротій. Вранці, отже. Панове, запам'ятайте, вранці!

Олекса. Я й питаю хазяїна: „Хто такий, як звуть?“ А він каже: „Не знаю“. Коли він його спитав, той не хотів назвати свого імені.

Єротій. Ага, ось воно що! Не хотів назвати своє ім'я. Запам'ятай це, пане Вічо!

Віча. Це дуже підозріло!

Милисав. Це він!

Таса. Він!

Олекса. Я його й питаю: „Чи він виходив куди-небудь, чи розмовляв з ким, чим займається?“ А хазяїн відповідає: „Засів у номері і нікуди не виходить“.

Єротій. Ага!.

Віча. Ага!

Милисав. Ага!

Таса. Ага!

Олекса. Я хотів зайти до нього, а потім кажу собі: „Краще не викликати ніякої підозри“. Підходжу я до дверей, приставив уха і слухаю: чую – вовтузиться.

Єротій. Вовтузиться?

Олекса. Так точно, вовтузиться! Я й кажу собі: „Необхідно негайно повідомити про це вас“.

Єротій. Панове, це він!

Віча. А хто б інший міг бути?

Милисав. Прибув сьогодні вранці, молодий, не хоче назвати своє ім'я, засів у кімнаті...

Єротій. І вовтузиться!..

Таса. Але ж і швидко ми його схопили.

Єротій. Тож-то і воно, що ми його ще не схопили.

Віча. Він ще втекти може.

Єротій. Авжеж, може, ще б пак, коли оцього занесло у балачки, як у нього буркоче у животі... Давайте свої міркування, як будемо діяти. Мусимо бути обережними, бо такі люди легко не даються; він буде оборонятися, стрілятиме.

Віча. Буде!

Єротій. Ану, пане Милисаве, ти був унтером в армії, ти й розроби план. Давай, прояви себе!

Милисав (набундючено до Олекси). В якому він номері?

Олекса. У кімнаті номер чотири.

Милисав (спочатку роздумує, потім бере в Олекси ціпок і, пояснюючи план, креслить ціпком на підлозі). Я думаю так: ан Віча зі стражником Вистою будуть правим флангом і вирушать звідси через Миличів провулок, потім через Мілетин город вийдуть по той бік „Європи“.

Усі уважно стежать і йдуть за Милисавом, не спускаючи очей з кінчика його ціпка.

Я з Йосою візьму на себе лівий флангі вдарю на криницю князя Євти, повз шевця Милу, і вийду за общинними вагами з цього боку „Європи“. Ви, пане капетане, будете центром...

Єротій (налякано). Хто центр?

Милисав. Ви!

Єротій. Ага! Щоб у мене отой вистрілив, так?

Милисав. Та ні, ви будете забезпечувати середину. З вама піде Таса.

Єротій. Таса? Ну й військо ж ви підібрали мені.

Віча. Краще буде, пане капетане, якщо він піде з вами. Не для того, щоб допомагати вам, а щоб не залишився у канцелярії, Що втече, прибіжить до міста і все розляпає.

Таса. Їй-богу, не розляпаю!

Єротій. Розляпаєш! Знаю я тебе. Краще вже підеш зі мною у центр.

Милисав. Ви підете прямо через базар.

Єротій. Авжеж, удаватиму, начебто пішов на базар. А ти (до Таси) від мене ні на крок.

Милисав. Після того, як оточимо „Європу“ з усіх боків...

Єротій. Дивись, дивись, цілу Європу оточимо! І що тоді?

Милисав. А тоді мусимо переходити в атаку.

Єротій (налякано). В яку атаку?

Милисав. Як тільки прибудемо усі на свої місця, ви, пане капетане, подасте нам сигнал свистом.

Єротій. Ні, цього я не можу!

Милисав. Чому?

Єротій. Не можу!

Милисав. Що не можете?

Єротій. Не можу свистіти, не дав мені бог таланту на це. Можу собаку свиснути, індика покликати, але коли дійде до якої-небудь небезпеки, то у мене отут щось перехопить, і як не намагаюсь витягнути губи, як не дму, ніякого свисту не виходить.

Милисав (до Таси) . А ти вмієш свистіти?

Таса. Вмію, пане Милисаве.

Милисав. Ну ось, Таса і буде свистіти.

Єротій. Так, нехай він буде свистком, щоб і від нього бодай якась користь була.

Віча. Добрий план розробив Милпсав, пане капетане!

Єротій. Е, пане Милисавс, далеко б ти пішов, коли б залишився в армії, завойовував би отаким чином Європи. Твій план грошей коштує. Тільки не сказав ти, як бути з паном Жикою. (Шукає його очима і бачить сплячим на стільці). Знаєш що, нехай він краще залишиться тут як резерв.

Олекса. А я, мабуть, вирушу першим і там почекаю вас.

Єротій. І трохи прислуховуйся до того, про що там розмовляє населення... А якщо хтось стане базікати зайве, ти тільки запиши його ім'я, оскільки населення повинно знати, що держава не любить базікання у такі відповідальні хвилини. (До інших). Ну, а тепер, панове, вирушаймо, тільки хоробро і розумно. Тасо, почекай мене біля воріт!

Усі йдуть у канцелярію, крім Жики, котрий спить.

XV

Єротій, Анджа, Мариця.

Єротій (підходить до дверей ліворуч). Анджо, Мариця!

Анджа (з'являючись з Марицею на дверях). Що таке?

Єротій. Дай мені кашкет і наган.

Анджа. Нащо тобі наган, чоловіче?

Єротій. Дай, коли тобі кажу!

Мариця. Та чого це ви нам не розкажете?..

Єротій (горлаючи на них). Давайте кашкета й наган, кому я наказую! Розумієте ви, що це таке – наказ?

Анджа і Мариця ховаються у кімнату.

(Схвильовано ходить по кімнаті, розмовляючи сам з собою).

З'являється Анджа, за нею і Мариця, одна несе кашкет, а друга – наган.

Анджа. Та нащо тобі цей наган, чоловіче?

Єротій (одягає кашкет, засовує наган у задню кишеню). Цить! Я сьогодні центр!

Анджа. Що ти таке?

Єротій. Центр!

Анджа (хреститься). Господь з нами, матір божа! Ну добре, а наган нащо тобі?

Єротій. Іду на полювання!

Мариця. На полювання?

Єротій. Так точно!

Анджа. Та що це з тобою, що ти верзеш, боже помилуй?!

Єротій. Запам'ятайте, я іду полювати на... чин. (Виходить).

Анджа і Мариця, приголомшені, довго дивляться йому вслід. У цю хвилину Жика голосно хропнув, і вони вибігають в іншу кімнату,

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Кімната писарів у повітовій канцелярії. У глибині сцени – двері, що ведуть на вулицю, попереду ліворуч – вхід до кімнати практикантів, праворуч у глибині двері до квартири капетана.

У кутку, за цими дверима, залізна піч, труба від якої йде спочатку прямо на публіку, повз стіну, а потім над столом пана Жики вигинається, робить заворот ліворуч і проходить через стіну над дверима канцелярії практикантів. Праворуч від останніх дверей, біля стіни – стара дерев'яна лава, на яку звалено купу паперів, підпертих з одного і другого боку цеглинами. Над лавою – портрет князя Милана Обреновича, під ним – якась прокламація, збоку наліплено кілька розпоряджень, написаних від руки. Уздовж лівої стіни – полиці, на них теки для справ. На кожній теці – велика літера „С“ і різні номери. Перед полицями – стіл, на ньому величезна книга (реєстр вхідних і вихідних справ та протоколи). Реєстр розкритий, верхня його частина закладена поліном. На столі також накопичені різні папери. Це стіл писаря пана Милисава, а той, що праворуч, висунутий вперед, – стіл писаря пана Жики, на якому ще більша купа паперів, притиснутих шматками цегли.

Канцелярія забруднена. На підлозі – папери, лушпиння від яблука тощо. На стінах порозвішувані якісь побляклі папери, висить пальто, віники і різні речі. Підіймається завіса. Пан Милисав стоїть на своєму столі, знімаючи якусь справу з найвищої полиці. Пан Жика сидить за своїм столом і тримає на голові ганчірку, змочену холодною водою.

І

Милисав, Жика, Йоса.

Жика (випиває коряк води, потім віддає його Йосі, що стоїть біля столу). На! Є там ще хто-небудь у черзі?

Йоса. Є!

Жика. А скільки їх?

Йоса. Та десь так п'ятеро-шестеро.?

Жика. Ой, спаси боже! Ну й звикла ж ця публіка сидіти у влади на шиї, а ти тепер мучся! Пускай їх.

Йоса виходить.

II

Милисав, Жика.

Милисав (відкрив справу і обережно її трясе). Вино, мабуть, було молоде?

Жика. Чому молоде?

Милисав. Та, бачу, ти зранку вже другого коряка випив.

Жика. Ні, вино було добряче, тільки багато, багато, братику.

III

Ті ж і Миладин.

Миладин входить, підкреслено стискуючи в руці шапку.

Жика (похмуро). Ну, що там іще?

Миладин. Та оце ж я прийшов, пане добродію!

Жика. Бачу, що ти прийшов. Ну, давай кажи, чого тобі треба?

Миладин. Та ти ж і так знаєш, пане Жико!

Жика. Не знаю я нічого.

Миладин. Та... прийшов я оце по справедливість, пане добродію!

Жика. Ти прийшов по справедливість? Немов я тобі пекар і печу справедливість. Ти собі так уявляєш: треба лише підійти до прилавка – і „дайте мені справедливість“, а я відкриваю справу і: „Прошу, прошу дуже!“

Миладин. Та я думаю, що закон...

Жика. Облиш ти закон; закон – це закон, а ти – це ти. Що тобі закон? Родич якийсь? Може, кум, сват чи дядько?

Миладин. Та ні, пане добродію!

Жика. То чого ж ти тоді його чіпаєш, немов це тобі рідний дядько? Закон існує не для тебе, а для мене, щоб знайти, скільки тобі треба від нього відрізати. Зрозуміло?

Миладин. Зрозуміло. Тільки я оце кажу...

Жика. У тебе в крамниці терези є?

Миладин. Є, пане Жико!

Жика. От бачиш, і в мене є. Закон —це мої терези. Покладу на терези твоє прохання, або жалобу, а з другого боку – параграф. Якщо недостатньо, я підкину ще один; якщо і цього недостатньо, я туди кидаю обставини, що пом'якшують провину, а якщо стрілка переважить в інший бік, я підкину одну обставину, що обтяжує провину. Якщо ж знову-таки не захоче схилитися на твій бік, я, друже мій, підштовхну трохи стрілку мізинчиком, а терези – гоп! – і бачиш – на твоєму боці.

Милисав у цей час, розкривши теку, щось там шукає, сердячись, що не може знайти. Знову складає усі папери, зав'язує теку, залізає на стіл і ставить теку на місце, потім знімає іншу, розв'язує її на столі і знов шукає.

Миладин. Та і я оце так думаю.

Жика. Що думаєш?

Миладин. Що підштовхнеш мізинчиком.

Жика. А, ось що тобі треба! Розумію тепер, пташко, чому ти прийшов. Удруге хочеш здерти з когось боржок!

Миладин. Їй-богу, ні, оце тільки вперше.

Жика. Та йди ти, вперше! Коли б уперше, то мій мізинець тобі не знадобився б.

Миладин. Бог свідок, пане Жико!

Жика. А чи маєш іще надійнішого свідка, аніж бог?

Миладин. Не маю. Але я більше на тебе сподіваюся, пане Жико. Кажу оце собі, якщо я попрохаю тебе як людину...

Жика. Е, мій брате, ти таким чинам думаєш попрохати мене? Невже ти так само працюєш і у своїй крамниці? Прийде хто небудь і каже: „Прийшов я оце, дядьку Миладине, попросити тебе, щоб ти мені дав фунт кави!“ І ти йому віддаси, га?

Миладин. Та то ж товар!

Жика. А науки – це не товар, га? Хто мені сплатить за моє навчання? Десять років провів я у школі. Та коли б я на каторзі провів стільки років, і то навчився б бодай якому ремеслу. А я ж учився не як теперішня молодь – рік просидів, і гайда у наступний клас. Ні, я, добродію, не вилазив із класу рік, два, та навіть і по три роки, коли хочеш знати, аж доки ця наука мені поперек горла не стала. А ти тепер хочеш просто так: „Ану, пане Жико, поворуши мізинчиком!..“

Миладин. Та я оце думаю, пане Жико, ти робиш свою справу, а я... я теж свою справу знаю. У мене ж є, знаєш і сам, отой твій папірець...

Жика. Ух, щоб тобі, така вже велика справа. Винен тобі сто динарів, та й набридаєш щодня: „У мене твій папірець, у мене твій папірець!..“

Миладин. Ніколи я тобі, пане Жико, до цього не нагадував,

Жика. І не нагадуй більше ніколи у житті. (Дзвонить).

Миладин. Не буду, пане Жико.

Жика. Ну, давай кажи, чого прийшов.

Миладин. Та ось у чому справа: один Йосип із Трбушниці...

Жика. Знаю Йосипа. (Знову дзвонить).

Миладин. Так от, оцей Йосип частенько навідувався до моєї крамниці і...

Жика. Цей нікчема Иоса знову не чергує перед дверима! Слухай, приятелю, піди-но у двір до криниці й змочи мені оцвд ганчірку, щоб мені потім було краще тебе слухати.

Миладин. Зараз, пане Жико. (Бере ганчірку і виходить)..

Жика. Тільки набери свіжої води.

Миладин. Слухаю, пане Жико!

IV

Жика, Милисав.

Милисав (який розпотрошив усю теку). Ні, та це просто жах, це уже виходить за всі межі!

Жика. Що?

Милисав. Та, брате, я не розумію, що це за країна, якщо, у поліції можуть обікрасти поліцейського писаря.

Жика. Кого ж обікрали?

Милисав. Я, знаєш, тримаю свою білизну у теці, і ось кудись зникли нові-новісінькі шкарпетки.

Жика. А чому у теці?

Милисав. Тут дуже зручно, бо ніхто не знає. І ось знову вкрали!

Жика. Авжеж, якщо не тримаєш білизну вдома, як усі люди.

Милисав. Та вдома іще гірше, тому я там і не тримаю.

Жика. Що, хазяйка краде?

Милисав. Не краде, а, знаєш, я з практикантом Тасою знімаю одну кімнату.

Жика. І він, мабуть, тягне?

Милисав. Ні, напне на себе і тягає, коли ж забруднить – кине, а мені потім плати за прання. І коли щось натягне, то не скидає цілий місяць. От і зараз – хапонув мої новісінькі спідні.

Жика. То стягни з нього, нехай ходить голий!

Милисав. Не можу, є ж у мене серце. Бачу, що не має своїх, то мені його і жаль!

Жика. Та воно так! Коли є серце... то немає спідніх!

V

Тіж і Миладин.

Миладин (приносить змочену ганчірку). Ось, пане Жико! (Дає йому і продовжує). Так от, оцей Йосип із Трбушниці частенько заглядав до моєї крамниці, як чесна людина, зрозуміло...

Жика. Ну й нікчема ж ти, крамарю Миладине. Та ти навіть і не викрутив. Стільки води приніс, що купатися можна. Вийди-но, прошу тебе, надвір та викрути там. Іди, зроби милість, а вже потім я тебе вислухаю.

Миладин. Слухаю, пане Жико. (Виходить).

VI

Жика, Милисав.

Жика (заглибившись у папери). Щось я ніяк не второпаю, у кого це був викидень? Ці практиканти навіть допит не проведуть по-людськи. Із цього протоколу виходить, брате, що Любиця Пантич доносить на Гаю Якович, немов у тієї був викидень.

Милисав (залазить на стіл і вставляє теку на місце). Чи це часом не Кая Янкович?

Жика (роздивляється). Їй-бо, так воно і є... Авжеж, Кая Янкович. Точно! Але, брате оце „К“ схоже не на вуличний ліхтар...Біс його знає, на що воно схоже. А деякі слова такі дрібненькі, як бісер.

Милисав. І, мабуть, ще й пританцьовують.

Жика. Танцюють, ще й як! Цілий отой триповерховий дім купця Митра витанцьовує у мене зранку, а слова – так взагалі.

Милисав. І до котрої ви пили?

Жика. До шостої ранку. І скільки я уже зарікався не змішувати підігрітої ракії з вином, знов не витримав. От життя трикляте, навіть клятву людина не в силах витримати, а про інше вже й не кажу!

Із кімнати практикантів вилітає лінійка, потім прес-пап'є, долинає якийсь гамір.

Гей, що там таке? Ці практиканти знову б'ються. Піди, бога ради, Милисаве, гаркни там на них по-військовому!

VII

Ті ж і Таса.

Таса (вбігає, і збирає розкидані речі). Вибач, будь ласка, пане Жико!

Жика. Що тобі вибачити, як тобі вибачити? Це державна канцелярія чи ні, повинен тут підтримуватися порядок чи ні? Геть на ярмарок, там і бийтеся скільки влізе, а не тут! Хто це кидався державними речами?

Таса. Я, пане Жико!

Жика. Тю, старий осел, і...

Таса. Прошу тебе ласкаво, пане Жико, пробач мені, але це вже не можна витримати. Три дні тому підставили мені у стилець голку, так що я підскочив угору на три аршини; позавчора вимазали мого капелюха чорнилом, і я так вимазався, що й досі по-людськи не відмився. Учора знову підсунули мені на стілец чотири кнопки шпичками вгору, а я сів – і знову роздряпався до крові. Ні, їй-богу, жане Жико, це більше несила терпіти! Я можу тепер відверто казати, що власною кров'ю заробляю собі на хліб

Жика. Та нічого, налий у миску холодної води, посидь трохи, й усе пройде. Це ж практиканти, голубе, так що мусиш терпіти. Ти думаєш, коли я був практикантом, то не страждав? Іще й як! Сідав я і на хімічний олівець, який мені підставив сам секретар, і мені було приємно, хоча свербіло більше десяти днів.

Таса. То інша річ, коли ти пожартуєш з мене, пане Жико! Коли ти оце якось розбив мені реєстраційною книгою голову, я просто заливався сміхом. Але їх терпіти я не можу, бо молодші за мене.

Жика. Що поробиш, голубе, нема канцелярії, в якій би такого не було. А як би інакше час минав? Прийдеш вранці о восьмій – і до обіду, а потім – о третій після обіду, і аж до шостої не вилазиш із канцелярії. Та як же іще вбити час, якби старіші з молодших чи один з одного не жартували? Але, голубе, це неї означає, що треба шпурлятися державними речами.

Таса. А сьогодні, пане Жико, намочили вони облатки і порозкладали на стільці, а я сів і увесь ними обліпився. Ось, подивись, якщо не віриш. (Нагинається, піднімає фалди сюртука і показує пану Жиці штани, заліплені червоними канцелярськими об латками).

Жика (розлючений, підстрибує зі стільця і шпурляє у нього теку, яка лежала на столі під рукою). Показуй це своїй жінці, старий осел!

Таса. Пробач, будь ласка, пане Жико! (Збирає на підлозі протоколи, які у нього шпурнув Жика, і розглядає їх). Диви, та ось вона, справа про опис майна Пернча. А я її шукаю хтозна-скільки, у людини вже минули усі терміни від часу подачі скарги, бо справу загубили.

Жика. А ти наступного разу, коли хочеш, щоб у когось не минув термін від часу подачі скарги, не кидай справу на мій стіл. Не кидай на мій стіл нічого, що має строк, розумієш? Я не люблю термінів, запам'ятай це! А тепер геть!

Таса виходить із зібраними паперами.

VIII

Ті ж і Миладин.

Жика (починає працювати, потім ляскає текою по столу). Ну її до біса, оцю Каю! Яке мені діло до чужих дітей? У мене і без того тріщить голова!

Миладин (вносить викручену ганчірку). Ось, пане Жико!

Жика. Та ти, чоловіче, немов аж до Атлантичного океану ходив викручувати ганчірку. Я вже й забув про тебе. Дай сюди! (Бере ганчірку і пов'язує нею голову).

Миладин (продовжує свою розповідь). Так отой Йосип із а Трбушниця частенько отак навідувався до моєї лавки...

IX

Ті ж і Єротій

Єротій (входить з вулиці у кашкеті). Чи нема тут пана Вічі?

Милисав. Нема.

Єротій. Авжеж, нема, коли він утовкмачив собі у голову, цо слід шукати співучасників. А нащо йому співучасники, спитайте ви його. Розшукується особа і документи, а не... (Бачить Миладина). Що, ґазда Миладин має якусь важливу справу до тебе, пане Жико?

Жика. Ні, може й почекати. (До Миладина). Вийди-но, газдо Миладине, а коли пан капетан піде, то приходь, продовжимо.

Миладин. Розумію, пане Жико! (Виходить).

X

Ті ж без Миладина.

Єротій (до Милисава). Як там з документами, вилученими у тієї особи? Вони тут, у ящику?

Милисав. Тут.

Єротій. Добре їх стережи, візьми очі в руки. А секретні протоколи, тут вони?

Милисав. Так точно, пане капетане.

Єротій. Ану, покажи їх.

Милисав дістає із шухляди протокол.

Записуй.

Милисав умочає перо і чекає.

„Капетан зазначеного повіту повідомляє пану міністру, що у вищезгаданому повіті він виявив і заарештував особу, яка, згідно з секретною депешею від сьомого числа цього місяця, розшукується. Документи, знайдені при особі, вилучені і разом із зазначеною особою під посиленою охороною будуть супророджені Бєлград. Секр. шифр внутрішніх справ № 4772“. Записав?

Милисав. Так точно.

Єротій. Який там номер?

Милисав. Секр. 4772.

Жика. Невже ви іще не телеграфували пану міністру?

Єротій. Та ні, звичайно; цей пан Віча пристав: зачекай подивимося, чи нема співучасників, а вже потім повідомимо. І ось вже цілих дві години минуло, як того заарештували, цілих дві години, як ми врятували державу, а я про це іще не повідомив міністру. Оце негайно іду на телеграф, беру з собою шифри і там напишу. Мушу зробити це особисто, бо наш новий телеграфіст якщо тверезий, стукає, неначе зінгерівська машина, але якщо прогуляє ніч разом з паном Жикою і ти йому покажеш потім зашифровану депешу, то почне плюватися, неначе ти йому, прости господи, не знаю яку гидоту показав. І тоді, зрозуміло, замість шести відстукує дев'ять, замість чотирьох – сім, і взагалі наробить такої плутанини, що до смерті не розібратися. Я незабаром повернуся. (Йде, але біля дверей щось пригадує і повертається). А, ну так, боже ти мій; скажіть пану Вічі, як тільки прийде, нехай виведе того з кутузки і починає допит. До мого приходу нехай закінчать оте всіляке: як звуть, звідки родом, чи перебував під судом і таке інше. А потім уже я прийду і продовжу...

Милисав. Як, невже ви не будете робити це особисто, пане капетане?

Єротій. Та буду, тільки нехай все ж таки розпочне він.

Жика. Та чому, ми можемо вас і зачекати.

Єротій. Зачекати можете, але краще нехай розпочинає віні Ти ж знаєш, що ці нігілісти великі майстри приховувати бомби. Обшукаєш його з ніг до голови – нічого не знайдеш, приведеш на допит, запитаєш люб'язно, як вас звуть, а він у відповідь на це бомбою – бубух!.. Злетять у повітря і капетан, і уся повітова канцелярія. А хтось же повинен залишитися, щоб продовжити допит і сповістити пану міністру про подію. Тому, знаєш, ви розпочинайте, а коли стане видно, що той нічого не кидає, я – тут як тут!

Жика. А ми... (Показує жестом перекидання у повітрі).

Єротій. Може бути, що він нічого і не кидатиме, але краще бути обережним! Той... ага, не забудьте переказати пану Вічі, щоб покликав і двох міщан, як понятих, бо справа кримінальна, так що не можна вести слідство без двох понятих. Так йому і перекажіть, і нехай розпочинає негайно, не чекаючи на мене, а я мушу відіслати депешу. (Виходить).

XI

Жика, Милисав.

Жика. Але ж і перелякався капетан.

Милисав. Ти б бачив його вранці.

Жика. Коли вранці?

Милисав. Та коли ми напали на „Європу“.

Жика. Га? І як же це було, боже мій?! Чого ж ти мені не розповідаєш?

Милисав. Як? Даремно я розробив блискучий план, такий, до навіть Бісмарк, як то кажуть, похвалив би, але ж його не здійснили, як було задумано. Ось, наприклад, сам капетан не з'явився на місце. Мовляв, по дорозі забалакався.

Жика. Ну, а в кімнату ви увірвалися як, усі разом?

Милисав. Ні! По-перше, капетан навіть і не з'явився на місце події...

XII

Ті ж і Миладин.

Миладин обережно входить у канцелярію.

Жика (навіть не звертаючи уваги на Миладина). А Віча?

Милисав. Я і пан Віча прибули одночасно.

Миладин (підходячи до Жикиного столу). Я, пане Жико, оце... капетан уже пішов.

Жика. Знаю, що пішов, ну то й що?

Миладин. Та ото ж знаєш, пане Жико, як я тобі вже казав, цей Йосип із Трбушниці частенько як чесна людина навідувався до мене... і от...

Жика. Слухай, ну що за нечемна ти людина! Бачиш, тут два чиновники розмовляють, а ти лізеш із своїм Йосипом з Трбушниці. І як тобі в голову не прийде, що ці чиновники майже з ніг валяться від роботи, що вже варто було б і відпочити, і перекинутися словом.

Миладин. Та я...

Жика. Що „та я“? Зачекай, голубе! Нічого не трапиться з тим твоїм Йосипом протягом одного-двох днів, та й Трбушниця твоя нікуди не подінеться. Почекай! Раніше чекав, то й тепер почекаєш кілька днів.

Миладин. Та я тільки хочу сказати...

Жика. Нема чого тобі казати, іди геть, доки ми не закінчимо розмову, а потім я покличу тебе та й вислухаю, як треба.

Миладин. Я хочу тільки сказати, що ти вже знаєш і сам, три місяці я вже ходжу з цією справою.

Жика. Ти бач, три місяці, ну то й що? А ти б хотів, мабуть, закінчити справу за три дні. Дитина має усього кілька кілограмів ваги, і ту чекаєш протягом дев'яти місяців, а ти б хотів, щоб я твого здоровила з Трбушниці видав тобі за три дні. Ти думаєш правосуддя – це така річ, яку можна зірвати, немов спілу грушу? Правосуддя – це терпіння, запам'ятай це і не стрибай на правосуддя, немов теля; треба чекати, мій голубе!

Миладин. Та я чекаю вже...

Жика. Почекаєш іще. Навіть коли помреш і станеш переі райськими вратами, тобі й там скажуть: „чекай“, якщо тільки там на небесах існує адміністрація і є бодай якийсь порядок… А зараз іди-но геть, доки не закінчимо розмову, тоді я тебе покличу.

Миладин. Гаразд! (Виходить).

XIII

Жика, Милисав, Йоса.

Жика. Ну, а далі? (Дзвонить).

Милисав. Я і пан Віча увійшли самі.

Йоса з'являється у дверях.

Жика. Не пускай більше нікого!

Йоса виходить.

Милисав. Серце у нас стиснулося, знаєш і сам, як воно буває; стоїмо, шепочемося, домовляємось. Я пропоную взяти якогось мішка, увірватися раптово у кімнату і натягнути тому мішка на голову. Пан Віча пропонує набрати повні жмені меленого перцю, вскочити у кімнату і засипати йому очі перцем. Доки ми оце так домовлялися, входить прибиральниця і каже: „Та не бійтеся; він свійський, немов ягня. Вранці я його попестила по підборіддю, а він такий м'якенький, немов рукавичка, і пахне увесь парфумами“! Але ми усе стоїмо і ламаємо голову, бо людина може мати шкіру м'яку, немов рукавичка, і пахнути парфумами, а разом з тим мати револьвер у кишені. Тоді нам прибиральниця каже: „Я накинуся на нього!“ Бувають, знаєш, такі хоробрі прибиральни ці, що так і кидаються на людей! Постукала вона у двері, а він звідти і вуркоче, немов голуб: „Прошу!“ У нас просто серце обірвалося...

Жика. І увійшло у п'ятки!

Милисав. Авжеж, увійшло! Не можна сказати, щоб я перелякався, але... знаєш, помирати не дуже й хочеться. Я, розумієш, можу сам з відкритими грудьми піти на цілий ворожий батальйон, але так, щоб можна кудись заховатися, щоб у мене невлучили. І не те, щоб я боявся, що він влучить у мене, просто гинути якось не дуже й хочеться.

Жика. Та хто ж тоді увійшов першим?

Милисав. Прибиральниця.

Жика. А той?

XIV

Ті ж і Віча.

Милисав. А ось і пан Віча, то він тобі нехай і розкаже.

Віча. Про що це?

Милисав. Розповідаю панові Жиці, як вранці капетан перелякався.

Віча. Боягуз! Ви тільки подивіться, добрі люди, потрапила мені в руки велика справа, можна було б заарештувати не менше як п'ятнадцятеро таких, а він боїться, куди це він подівся?

Жика. Пішов відсилати депешу міністру.

Віча. Та чого ж він, братці, не дочекався, щоб я її склав? Хто його знає, що він там понаписує.

Милисав. Не стільки пішов через депешу, скільки через те, щоб сховатися, доки ми станемо допитувати отого.

Віча. Як, невже він не буде на допиті?

Жика. Ні, каже, що той може при собі мати бомбу – і „бух“. А йому, як оце каже пан Милисав, помирати не дуже б і хотілося. Так що він наказував, щоб ти розпочинав допит без нього.

Віча. О, дякую дуже! Він мені і непотрібний, я люблю сам усім керувати. Ану, подай мені, пане Милисаве, оті документи, що найдено у звинуваченого.

Милисав (віддаючи йому папери). А капетан казав, що потрібно ще двоє понятих...

Віча. Так, так, авжеж, треба. Ну то що, кого візьмемо?

Жика. Один уже є, а другий... о, та й другий є: вчора я за-їрештував трактирника Спасу.

Віча. Як, та невже з кутузки візьмемо?

Жика. А що, хоч і в кутузці, а все ж громадянин. Та й не скажеш, що він там за якийсь злочин, а так – фальшиві динари збував. Він їх не карбував, а тільки збував, а це, мій братику, і я роблю, коли вони опиняться у мене у кишені, – так і дивлюся, ж би це їх позбутися. Та навіть і сам пан капетан, коли попадеться йому олов'яний гріш, приховає його, мовляв, згодиться, коли до церкви піду.

Віча. Ну гаразд! Давай сюди твоїх громадян!

Жика дзвонить. У дверях з'являється Йоса.

Жика. Нехай увійде ґазда Миладин, і накажи стражнику, щоб привів трактирника Спасу.

Йоса виходить.

Віча (до Милисава). Може, ти, пане Милисаве, будеш вести протокол? Справа серйозна, та й потім цей протокол піде до міністра.

Милисав. Авжеж, я буду вести!

XV

Ті ж самі, Миладин, потім Спаса.

Миладин (входить і, підійшовши до пана Жики, починає розповідати). І отой Йосип з Трбушниці частенько отак навідувався до моєї крамниці...

Жика (хапає чорнильницю). Слухай, якщо ти ще раз згадаєш отого Йосипа з Трбушниці, я тебе чорнильницею по макітрі!

Миладин. Та я оце думав...

Жика. Та що ти маєш думати? Я викликав тебе сюди, щоб ти був громадянином, а якщо ти громадянин, думати тобі нема чого!

Віча. Слухай-но, пане Жико, поступися мені, бога ради, своїм місцем.

Жика. Аякже! (Встає). Ось, сідай!

Входить Спаса.

А, ось він, той самий громадянин з кутузки.

Спаса. Ні за що, пане Жико, їй-богу, ні за що.

Жика. Знаю і вірю тобі. А те, що ти збував фальшиві динари, – це вже так, скоріш заради жарту.

Спаса. Та поспіхом, пане Жико, знаєш, як воно буває, поспіхом!

Жика. Авжеж, зрозуміло, що поспіхом. Поспіхом їх приймаєш, поспіхом і віддаєш!

Спаса. Саме так!

Жика. Розумію, аякже. Тільки, голубе мій, не годиться так, бо ми у тебе в ящику знайшли сто фальшивих динарів.

Спаса. Та назбиралося. Що не день, от і набралося. Приходить клієнт, просить кварту вина...

Жика. Ти йому кварту негодящого вина, а він тобі – негодящий динар.

Спаса. Ага, ага, пане Жико, усе точно так, як ти кажеш.

Жика. Нічого, нічого, цього разу зійде тобі з рук. Розумієш, потрібен мені зараз громадянин, який не перебував під судом, а оскільки у цьому місті важко знайти громадянина, який не перебував під судом, то якщо я й тебе засуджу... Гаразд, цього разу нехай тобі зійде з рук, тільки заміни вино, воно у тебе нікуди не годиться.

Спаса. Поміняю, пане Жико. Ласкаво просимо, післязавтра я відкрию іншу бочку.

Жика. Ну, а тепер іди до пана Вічі.

Віча (який до цього розглядав папери). Чи знаєте, для чого ви тут?

Миладин, Спаса (в один голос). Не знаємо, пане Вічо.

Віча. Я повинен допитати одного надзвичайно небезпечного політичного злочинця, а за законом потрібна присутність двох громадян. (Дзвонить. До Йоси, який з'являється). Принеси з практикантської кімнати два стільці...

Йоса виходить у кімнату практикантів.

Спаса. Та нічого, ми постоїмо, пане Вічо!

Віча. Так не годиться, це не швидка справа. Десь на годи-у, якщо не більше.

Йоса приносить і розставляє стільці. Миладин сідає і раптом підскакує з криком.

Жика. Що це з тобою, бідолаго?

Миладин. Штрикнувся, пане, ох, і сильно ж штрикнувся!

Жика. Та нічого, братику, нічого. Авжеж, штрикнешся, коли отой нікчема Йоса узяв стілець Таси. (Розглядає стілець і щось бере). Ти бач, прошу дуже, голку вставили.

Миладин. Ох, але ж і свербить, аж за серце хапає!

Жика. Та досить уже тобі! Очей же у тебе немає з того боку. Це жарт, братику. Знаєш, як воно чиновники жартують один з одного, а ти вередуєш. Сідай тепер, не бійся!

Миладин сідає, з острахом дивлячись на стілець.

Віча. Ти сторінку перегорнув, пане Милисаве? Напиши там: „складено“ і впиши прізвища понятих. (Дзвонить. Звертаючись до Йоси, який з'явився у дверях). Приведи-но мені того пана з кутузки.

Йоса. Кого?

Віча. Та отого, вчорашнього. Начебто у тебе усі три камери переповнені панами, і ти не знаєш, кого привести.

Йоса. А, ну так! (Виходить).

Віча (до Милисава). Написав заголовок?

Милисав. Авжеж!

Віча. А оцих вписав?

Милисав. Авжеж!

Віча (до громадян). Слухайте-но, ви! Щоб ні слова у місті про усе, що ви тут побачите і почуєте, бо це державна таємниця. Якщо тільки хоч одне слово промовите, повбиваю вас, немов цуценят, в ім'я держави.

Миладин, Спаса (в один голос). Та ні! Ні в якому разі! Рятуй боже!

Віча. І не забудьте, що я вам наказав!

XVI

Ті ж і Джока.

При появі Джоки – загальне пожвавлення. Віча прокашлюється і починае суворо.

Віча. Підійди-но ближче!

Джока (молодий, прилизаний, вичепурений, налякано підходить). Прошу дуже!

Віча. Ім'я і прізвище?

Джока. Джордже Ристич.

Віча. Звідки ти родом?

Джока. З Панчева.

Віча. Ти записуєш, пане Милисаве?

Милисав. Записую, записую!

Віча. Чим займаєшся?

Джока. Помічник аптекаря.

Віча (удає, немов вбачає у цьому щось особливе). Ага, отже, помічник аптекаря? Так і записуй, пане Милисаве, усе, що він каже, а потім розберемося. (До Джоки). А скільки тобі років?

Джока. Двадцять шість.

Віча. Запиши! Під судом перебував?..

Джока. Ні.

Віча. Чекай, не перебивай мене! Чи ти перебував коли-небудь під судом, і за що?

Джока. Не перебував.

Віча (до Милисава). Запиши, пане Милисаве! (До Джоки) А чи тобі відомо, за що тебе заарештовано?

Джока. Невідомо!

Віча. А чи не можеш ти мені сказати, як це ти опинився у цьому місті і які у тебе тут справи?

Джока. Не можу... це таємниця!

Віча (багатозначно). Таємниця? Ага, ось ти й спіймався Саме це мені й було потрібно! Пиши, пане Милисаве: „При з'ясуванні причин прибуття у зазначене повітове місто заявив, що прибув з якимись таємничими справами, про які власті не повинні знати“.

Джока. Я так не казав!

Віча. А як ти сказав? (До громадян). Так він сказав?

Спаса, Миладин (одночасно). Так, пане Вічо!

Джока. Перепрошую, але я сказав, що це моя таємниця.

Віча. Та звичайно ж, твоя, а чия ж іще! Але зараз, коли ми тебе спіймали, тепер вона наша. Ти записуй, записуй, пане Милисаве, так, як я тобі сказав.

XVII

Тіж і Капетан.

Капетан (входить обережно, здригається, зустрівшись із поглядом Джоки, але, побачивши, що небезпеки нема, різко вривається, прямуючи на Джоку. Зупиняється, немов тільки-но його помітив, і розглядає його). Це той самий? Га? Так це ти, мій голубе? Отже, ти! І вибрав ти саме мій повіт, га? Е, мій синку, малий ти ще, щоб мене ошукати. І нетакі не могли обдурити мене, а куди вже тобі! Ти розпочав, пане Вічо?

Віча. Так точно!

Капетан. А чи він сказав ім'я, прізвище, рік народження?

Віча. Так точно.

Капетан (помітивши Миладина і Спасу). А цим що тут потрібно?

Миладин і Спаса (одночасно). Громадяни, прошу пана!

Капетан. Та знаю, що громадяни, але що вони тут роблять?

Віча. Так потрібні ж поняті.

Жика. Ви ж самі наказали.

Капетан (пригадує). А, ну так, звичайно. А чи ти, пане Вічо, наказав цим громадянам, щоб тримали язика за зубами?

Віча. Наказав!

Капетан (до громадян). Підвішу вас за язики, запам'ятайте це, якщо почую, що ви про цю державну таємницю цвенькаєте по базару! (Знову дивиться на Джоку). Ну так що, спіймався, голубе, га? (До Вічі). Чи зізнається?

Віча. Зізнається!

Джока. Ні в чому я не зізнаюся!

Капетан. Цить! Щоб я ні слова не чув. Ви тільки подивіться на нього! Зізнаєшся, і край! А якщо не зізнаєшся, то доведеться зізнатися, бо я вже телеграфував міністру, що ти зізнався. Не можеш ти зараз міняти донесення властям. (Виймає з кишені депешу і віддає Вічі). Прочитай йому, пане Вічо, як я телеграфував пану міністру, щоб він у своїх показаннях міг цього притримуватися! (До Джоки). А ти слухай, щоб слово в слово повторив це на допиті!

Віча (читає). „Пану міністру внутрішніх справ, Бєлград. Внаслідок небачених зусиль і самопожертви мені вдалося заарештувати особу, про яку повідомляється у вашій телеграмі секр. № 4742. Під час затримання моє життя перебувало у небезпеці, оскільки злочинець накинувся на мене, і тільки після відчайдушної боротьби мені вдалося його подолати...“ (Збентежено). Але ж, пане капетане...

Капетан. Що таке, мій любий, а хто був центром, га? Ану, скажи, хто був центром?

Віча. Знаю, але ж вас не було на місці дії.

Капетан. Це не має ніякого відношення до злочинця, був я на місці дії чи не був. Головне те, що влада була на місці.

Джока. Але ж я не захищався.

Капетан. А це вже твоя справа, братику! Хто тобі винен, що ти не захищався? Читай, читай далі!..

Віча. „Визнання звинуваченого свідчить, що він нігіліст і мав зв'язки з найбільшими іноземними революціонерами...“

Джока. Я не злочинець, я ні в чому не винен, я протестую!..

Капетан. Цить, кажуть тобі! Ти подивись на нього, він вважає, що його запросили сюди виголошувати промову!

Віча (читає), „...і що він ставив собі за мету не тільки династію, а й цілу державу підірвати. Із документів, знайдених при ньому, ці його наміри цілком підтвердилися. Прошу подальших вказівок“.

Капетан (до Джоки). Ну як, чув? Так що тепер ти не можеш казати інакше, крім того, що я повідомив міністру. (До Милисава). Ти записав, пане Милисаве, що він визнав усе?

Віча. Я його про це ще не запитував.

Капетан. А ти питав, хто він за фахом?

Віча. Помічник аптекаря.

Капетан (розчаровано). Що? Помічник аптекаря?

Віча. Так він каже.

Капетан. Авжеж, так він каже. Він може сказати, що він півчий церкви святого Марка, але ж ми саме для того тут, щоб розібратися в його оповідях... Помічник аптекаря. Хіба помічник аптекаря може бути революціонером? Напиши там, пане Милисаве, слюсар-механік, або колишній російський офіцер, або, коли хочеш, колишній іспанський моряк. (До Джоки). Це тн, братику, помилився. Признайся краще по-чесному, як людина, що ти – слюсар-механік, якщо не хочеш визнати, що ти колишній російський офіцер або іспанський моряк!

Джока. Я помічник аптекаря.

Жика. А що, пане капетане, і таке може бути.

Капетан. Та воно, звичайно, як ти кажеш, пане Жико, ці аптекарі хімічать з різними отрутами, спиртами, бенгальськими вогнями та іншими небезпечними речами. Але якось мені це здається неправдоподібним: помічник аптекаря – і революціонер. Щось це здається мені дуже підозрілим! (До Джоки). Ну гаразд, нехай ти будеш помічником аптекаря, але чи визнаєш ти, що мав при собі антидинастійні документи?

Джока. Не визнаю!

Капетан. Як це не визнаєш? А оце що? (До Вічі). Де папери, знайдені при ньому?

Віча (подає). Ось.

Капетан. А оце що, га?

Джока. Це мої папери, їх витягли у мене з кишені.

Капетан. Твої папери, звичайно, твої папери! Отож-то й воно! Ось де у тебе болить, мій голубе, так що ліпше буде для тебе, якщо визнаєш усе по-чесному.

Джока. Не знаю, що я мушу визнавати.

Капетан. Якщо не визнаєш, то я навчу тебе, що ти мусиш визнати. ( До Вічі). Ти переглянув оці папери, пане Вічо?

Віча. Ні, пане капетане.

Капетан. Ну то давай спочатку покінчимо з цим. (Розв'язує пакетик, перев'язаний мотузком).

Джока. Я не дозволяю цього робити, це мої приватні речі!

Капетан. Дивись, дивись, приватні речі. А те, що ти збирався підірвати державу, – це теж твоя приватна річ? Усе оце необхідно перечитати.

Джока. Але я прошу вас...

Капетан (не слухаючи його). Записуй, пане Милисаве. (Диктує). „Потім перейшли до читання документів і паперів, знайдених при звинуваченому...“ (До Вічі). Де він це тримав?

Віча. У внутрішній кишені сюртука.

Капетан (продовжує диктувати), „...знайдених при звинуваченому у потайній кишені сюртука“. Записав? Ану, пане Вічо, давай усе по порядку. (Дає йому папери).

Джока. Але я вас прошу дуже, пане капетане!

Капетан. Нема чого, братику, ні тобі мене, ні мені тебе просити. Хіба тобі не зрозуміло, що ти перебуваєш у руках властей? Розумієш? Читай, пане Вічо!

Віча (розгорнув перший аркушик паперу). Це, здається, якийсь рахунок.

Джока. Та бога ради!

Капетан (до Джоки). Цить! (До Вічі). Читай!

Віча (читає). „Білизна, віддана у прання бабі Сарі“.

Джока. От бачите!

Капетан (до Вічі). Та читай же, тобі кажуть! Хтозна, що там приховується, бо ці революціонери мають всілякі шифри, – пишуть одне, а означає це зовсім інше. Пане Жико, прошу тебе звернути на це увагу.

Віча (читає). „Дванадцять хусточок до носа...“

Капетан. Гм! Гм! „Дванадцять хусточок до носа“. Ти ба!.. (До Джоки). Ану, визнай нам по честі, що ти хотів цим сказати?

Джока. Те, що там написано.

Капетан. Читай, пане Вічо, далі!

Віча. „...Шість сорочок, три рушники, чотири пари спідніх“.

Капетан. Гм! Гм! Шість сорочок, три рушники, чотири пари спідніх. А чи не здається вам, пане Жико, що це схоже на якесь розташування військових сил? Га?

Віча. „Дві єгерки“.

Капетан. Дві єгерки, га? І це мені здається підозрілим. Дві єгерки... (До Джоки). Слухай-но, синку, скажи відверто, що ти мав на увазі під отими двома єгерками?

Джока. Те, що написано!

Капетан. Слухай-но, хлопче, дам я тобі одну батьківську пораду. Тобі за твою провину кулі в лоба не минути, зізнаєшся ти чи ні. То чого ж тоді тобі не зізнатися, бо якщо ти зізнаєшся, то це буде для тебе пом'якшуючою обставиною. Я не кажу, що ця пом'якшуюча обставина допомогла б тобі минути стінки, але, знов-таки, совість твоя буде певною мірою чиста. І коли тебе приставлять до стінки, ти зможеш зі спокійною душею сказати собі: „Я гину, але, однак, маю пом'якшуючу обставину!“ Вір мені і послухайся мене, бо кажу це тобі як батько, заради твого майбутнього, адже ж ти ще молодий і повинен піклуватися про своє майбутнє..

Джока. Та що це ви кажете, пане? Яка стінка, яка куля? Ні в чому я не винен!

Капетан. Гаразд, синку, я хотів переконати тебе по-хорошому, але якщо ти не погоджуєшся, потім не кайся, буде пізно. (До Вічі). Читай далі!

Віча. На цьому папері нема нічого. Далі йде оцей записник.

Капетан. А в ньому що?

Віча (зазирає в записник). Перша сторінка чиста, тільки одна дата записана. На другій сторінці – якийсь вірш,

Капетан. Ага, вірш! Зброя, кров, революція, свобода... Ану, ану, читай, бога ради, Вічо!

Джока. Я вас прошу.

Капетан. Хочеш зізнатися?

Джока. Та я не маю в чому зізнаватися.

Капетан. Читай!

Віча (читає).

Кожен, моя люба,

Любить так, як може,

А моє без тебе

Серденько порожнє!

Капетан. Тю! Та це, брате, щось про кохання! (До Джоки). А чи нема в тебе, братику, чого-небудь небезпечнішого? Це якісь дурниці! (До Вічі). Чи нема там ще чогось?

Віча. Є! (Читає).

Люблю тебе, дівчинонько,

Жаром серця свого,

Ти для мене, мов зіронька

Серця молодого!

Капетан. Ой, музики грають, барабани б'ють! Чя так, пане Жико?

Жика. Та здається, що так.

Капетан (до Джоки). Страмота, і оце називається революціонер! Дванадцять хусточок до носа, рушники, спідні... Тут мусять бути рушниці, бомби, а не „чотири пари спідніх“. Ви подивіться тільки, замість того, щоб написати бодай якусь прокламацію, щоб було, як у людей, і щоб поліція щиросердно одягла тобі на ноги кайдани; ти несеш оце: „Люба, моє серденько, гоп-гоп-гопака!“ Чи є ще що-небудь, пане Вічо?

Віча. З цього боку щось написано.

Капетан. Читай!

Віча (читає). „Проти запертя“.

Капетан. Як, як?

Віча. „Проти запертя“?

Капетан. Ага, ага, ось воно нарешті, у цьому щось може бути. Назва цілком політична: „Проти запертя“. Адже ж оті нові люди підбивають на те, щоб не було війська, щоб ліквідувати чиновництво, щоб знищити в'язниці. Щодо війська, то я не дуже розуміюсь у військових справах, але що стосується чиновництва, то як його можна ліквідувати, я вас питаю? Ти за те, щоб ліквідувати, а я, любий, ні, бо маю за собою тридцять два роки державної служби. Почекай іще вісім, коли я вислужу собі пенсію, тоді й ліквідуй. А ти ще й запертя хочеш ліквідувати? Чи добре це, питаю? (До Джоки). Де б я тоді тримав тебе зранку, коли б ліквідували в'язниці? Давай скажи-но мені, де б я тримав тебе під арештом? (До Вічі). Ану, послухаємо що він там каже проти запертя?

Віча (читав). „На склянку окропу одну чайну ложку англійської солі, розмішати, випити і потім трохи погуляти“.

Капетан (розчаровано). То це той... проти розладу шлунка...

Віча ( читає ). „Вельми надійний засіб – касторка, яку можна приймати з пивом, молоком або...“

Капетан. Ну так, це ж воно від того. Це ти собі, пане Жико, перепиши. Ти страждаєш від цього. (До Вічі). І оце усе?

Віча (переглядає записника). Тут більше нічого нема.

Капетан. Та невже нічого? Ти добре переглянув?

Віча. Нема!

Капетан. Чи є ще які-небудь папери?

Віча. Є один лист..

Джока (підскакує). Цього я не дозволяю! (Намагається вихопити листа).

Капетан. Ой-ой! (Тікає за стіл Милисава).

Решта підстрибують налякано.

Джока. Я швидше загину, аніж це дозволю!

Капетан. Ага! Ага! Ось воно де. Наступили йому на мозоля. (Дотягується до дзвінка і дзвонить). Ось ти де, голубе, отже, ми тебе схопили за те, що у тебе болить!

Біля дверей з'являється Йоса.

Чи є ще хто там?

Йоса. Олекса!

Капетан. Клич його, і заходьте обидва!

Йоса киває головою, входить Олекса.

Тримайте цього!

Джока. Але, пане капетане!..

Капетан. Тримайте його, коли кажу вам! (Лише тоді, коли його тримають, капетан відчуває себе у безпеці і наближається до нього). Тримайте його міцно, він загрожує! Запиши, пане Милисаве, що він хотів накинутися на мене! Тепер ти бачиш, пане Вічо, я правильно повідомив пана міністра, що слідство велося із ризиком для життя! Але мені не жаль, не жаль, панове, навіть своє життя віддати, якщо треба послужити державі! Читай, читай, бога ради, пане Вічо, бо, здається, зараз тільки починається оте, головне! (До Джоки). Чи так? Ось у тебе болить, чи не так? Ну, а тепер читай, пане Вічо, ти знаєш, яка це для мене: насолода читати чужі листи. Тільки, прошу тебе, букву за буквою, щоб чули кожне слово.

Віча (читає). „Душа моя...“

Капетан (розчаровано). Знову „душа моя“! (До Джоки). Ну ти ж і слинько!

Джока. Прошу дуже, я не дозволяю, щоб мене ображали!

Капетан. Ви тільки подивіться, прошу вас, як він мені наказує! Не ображати тебе, еге? А те, що ти ображаєш державу, – це нічого, так? Читай, бога ради, пане Вічо!

Джока. Я вас заклинаю, пане капетане, не дозволяйте читати цього листа. Якщо вже так мусить бути, то прочитайте його ви самі!

Капетан. Е, ні! Тільки так, привселюдно! Не маю я з тобою нічого, щоб сам на сам читати твої листи. Тільки так, привселюдно, щоб усі чули. Не звертай на нього уваги, пане Вічо, і читай! Тож слухайте!

Віча (читає). „Щоб тобі було усе зрозуміло, доведеться пояснити тутешню ситуацію...“

Капетан (задоволений). Так, братику, нарешті щось революційне. Ситуація, отже, га? Ану, давай послухаємо, що там за ситуація?! Слухайте уважно, щоб не пропустити жодного слова!

Віча (читає). „Мій батько хоча і повітовий капетан, проте людина старомодна і, якщо хочеш відверто, навіть нерозумна і обмежена. Раніше він був поштмейстером, але щось там наробив, і його звідти вигнали, після чого він перейшов у поліцію...“

Капетан (спочатку з цікавістю, а потім збентежено слухає початок листа, оглядаючи допитливим поглядом усіх присутніх. Нарешті на його обличчі з'являється вираз повного розуміння всього, і він відчайдушно зойкає). Зачекай! (Бентежиться, не знаючи, що робити далі). Цей, як його сказати... Чекай, прошу дуже! Хто пише того листа?

Віча (заглядає у кінець листа. Злобливо), Пише його ваша дочка, пане капетане!

Капетан. Що ти кажеш? Того не може бути! Звідки це моя дочка така письменна?

Віча. Ось подивіться на підпис, коли не вірите. (Дає йому листа).

Капетан (дивиться на підпис). „Мариця“! (Приголомшений, зламаний, крекче і збуджено ходить. Нарешті зупиняється перед Вічею і змовницьки напівголосно). А цей... як ти думаєш, пане Вічо, про кого це, про кого вона усе оце пише?

Віча. Та про вас, здається.

Капетан. І я так думаю. Одразу ж пізнаю себе. (До громадян). Гей, ви, не слухайте усяких дурниць! Ви тут не для того, щоб усе слухати! (Ховає листа до кишені). Цього листа, пане Вічо, читати не будемо!

Віча. Та ми повинні, пане капетане.

Капетан. Цього листа читати не будемо! Де сказано, що треба читати листи, які пише моя дочка?

Віча. Це документ, знайдений у кишені звинуваченого, а він перебуває під слідством. Оскільки я веду допит, то мушу дотримуватися відповідного законопорядку.

Капетан. Ти збираєшся дотримуватися законопорядку? Та закон тільки виграє, якщо ти будеш подалі триматися від нього!

Віча (злобливо). Цей лист свідчить про те, що пані у когось закохана і тому отак поводиться з благородними синами вітчизни. А коли так, то нехай ця страмота стане явною!

Капетан. А тебе що, це зачепило?

Віча. Це вже моя справа, що мене зачепило. Я лише вимагаю, щоб лист було зачитано, задля доведення слідства до кінця!

Капетан. Ні! Тут нічого не буде зачитуватися. Прочитаємо його після, я і ти, коли залишимося самі.

Віча (хапає кашкета). Тоді, пане капетане, мені нічого тут робити. (Іде).

Капетан. Куди це ти, голубчику?

Віча. Я залишаю свій пост і йду на телеграф, щоб заявити пану міністру про свою відставку і пояснити, чому я це роблю.

Капетан. Та не обов'язково, голубе, заявляти міністру, можеш і мені сказати.

Віча. Ось де у мене усе оце сидить. Я мордуюся і заарештовую цього розбійника, а ви телеграфуєте: „Із ризиком для власного життя заарештував його я“. Я усе це ковтаю і терплю, бо маю деякі інші обіцянки, і раптом – на тобі, панночка пише любовні листи. А тепер ви ще й прочитати не даєте, хоча це необхідно здійснити згідно з положенням.

Капетан. Та зачекай! Зачекай хвилину! (До громадян) Хіба я вам не казав, щоб не слухали? Глядіть, щоб не довелося вам розплачуватися за усе! (До Жики). Чи треба, пане Жико, зачитувати листа?

Жика. Та воно-то й треба!

Джока. Краще не читайте далі...

Капетан. А ти помовч, чуєш? (До Милисава). І ти, пане Милисаве, вважаєш, що слід читати?

Милисав. Авжеж.

Капетан. Гаразд! Сідай, пане Вічо, і продовжуй свою справу. А листа читай ти, пане Жико! (Дає йому). Щось його не дуже полюбляє пан Віча. (До громадян ). А ви не слухайте, бо потрапите у пащу до диявола!

Жика. Спочатку?

Капетан. Та нащо спочатку? Що чули, те чули! Читай з того місця, де зупинилися...

Жика. „А потім перейшов у поліцію“.

Капетан. Ага, звідси!

Жика (читає) „...він і мати причепилися до мене, щоб я вийшла заміж за одного тут повітового писаря, такого собі набундюченого пентюха, схожого на півня, справжню мізерію і першокласного злодія, від якого страждає цілий повіт...“

Віча (підстрибує. Гнівно). Перепрошую, але я не дозволю, щоб читали цього листа.

Капетан сміється.

Я не потерплю, я не дозволю!

Капетан. От бачиш, бідолага, чим усе це обернулося? Причепився тут: „документ, закон, слідство“, а воно он як вийшло! Ні, як тільки тобі спаде на думку закон, пане Вічо, то я одразу ж знаю, що тут усе вийде шкереберть...

Віча. Це ганьба, щоб молода пані, дочка нашого начальника...

Капетан (підхоплює). Його ж і паплюжила.

Віча. Це уже зовсім інше.

Капетан. Чому інше?

Віча. Тому що це більше ваша, сімейна справа. А тут образа при виконанні службових обов'язків. Я подам позов за нанесення образи.

Капетан. Авжеж. Подавай його мені.

Віча. Знаю я, кому його подавати!

З квартири Капетана чутно якийсь гомін, неначе б'ють посуд. Двері різко розчиняються, і звідти у канцелярію летять тарілки, горщики, вази з квітами. Усі з жахом схоплюються зі своїх місць. Розчиняються двері з кімнати практикантів, і з неї виглядають усі практиканти.

Капетан (налякано схоплюється). Що це, господи?

XVIII

Анджа, потім Мариця, ті ж.

Анджа (перелякана з'являється у дверях). Чоловіче! Якщо ти мені чоловік, якщо ти батько і якщо ти влада, то допоможи!

Капетан. Та що це за гуркіт?

Анджа. Твоя дочка усе перебила у хаті!

Капетан. Ви бачили розбійницю? Мало їй того, що усіх нас отут занапастила, вона ще й хату руйнує! Де вона?

Мариця (з'являється і підходить просто до батька). Ось я! „(Помічає Джоку і кидається до нього). Джоко, любий, Джоко!

Капетан (вражений). Що-о-о? Джока?

Анджа (також вражена). Це... Джока?!

Мариця. Так, так, це – Джока.

Капетан (обнюхує Джоку). Заклинаю богом і душею, це він! Пахне м'ятними пастилками.

Анджа (ніяк не може отямитись). Та невже це той самий Джока?!

Капетан. Та він, хіба не бачиш.

Мариця. Так, він, той самий Джока. Я ж тобі казала, мамо, що він приїде, ось він і приїхав. Я ходила до корчми і шукала його там.

Капетан. Хто ходив?

Мариця. Я!

Капетан. І чого це тебе носило туди, коли не тобі було наказано заарештувати його?

Мариця. А ось так, пішла і дізналася, що він заарештований.

Капетан. От і добре, ти дізналася, а зараз і побачила, а тепер – гайда у кімнату і не заважай нам, доки ми не закінчимо справу.

Мариця. Ні, я не піду від нього. Отут, перед усім світом, обійму його, і ніхто не зможе нас розлучити. (Міцно обіймає Джоку).

Віча (верещить). Прошу дуже, я протестую! Це канцелярія, це державна установа, і я протестую проти того, щоб у державній установі приватні особи обіймалися і цілувалися.

Капетан. Та зачекай, знову за своє! Чого ти репетуєш?

Віча. Я вимагаю, щоб у протокол слідства було занесено, що тут, у канцелярії, приватні особи цілувалися й обіймалися на очах у властей.

Капетан. Та дай мені спочатку розібратися!

Віча (оскаженіло). Я протестую в ім'я державної моралі! В ім'я держави я заявляю, що не можу дивитися на це власними очима. Я не уповноважений, перебуваючи на державній посаді дивитися на цілування й обійми у державній установі і заявляю, що розцінюю це як образу, учинену під час виконання службових обов'язків. Продовжуйте це слідство самі! (Хапає кашкета і швидко виходить).

XIX

Ті ж, без Вічі.

Капетан. Авжеж, звичайно, людина має рацію. Це образа під час виконання службових обов'язків. (Помічає практикантів). А ви чого збіглися, немов це якась вистава? (Хапає письмове приладдя, лінійки й усе, що йому потрапляє під руку, і шпурляє у них, доки вони не зникають, зачиняючи за собою двері) . І ви, розбійники! Роблять із себе героїв перед якимось помічником аптекаря, а коли б на його місці був гайдук, то ви б розбіглися на всі боки. Геть звідси (Лупцює ногою стражників, виганяючи їх з кімнати).

При цьому один з громадян, Спаса, трапляється йому на дорозі і вилітає геть від стусана ногою. Другий громадянин, Миладин, як тільки Капетан почав скаженіти, ховається попереду за полицю зі справами і тут, притаївшись і не дихаючи, залишається на сцені до кінця.

Анджа (намагаючись щось йому сказати). Єротію!

Капетан. Цить!

Мариця. Батьку!

Капетан. Цить!

Джока. Пане капетане!..

Капетан. Мовчи, Джоко, бо я тебе зараз задавлю власними руками. Це ти мені усе по-аптекарськи накаламутив!

Джока. Я хотів лише...

Капетан. Цить! (До Анджі). Забери їх з моїх очей, і одного, і другу, забери їх, прошу тебе, бо у мене усе потемніло в очах.

Анджа хапає Джоку і Марицю і відводить їх у свою кімнату.

XX

Капетан, Жика, Милисав.

Капетан (до Жики і Милисава). Чи ви бачили, люди добрі, отаке? І оце пан міністр зараз читає мою депешу: „Накинувся на мене, загрожуючи моєму життю“, а він отут, серед канцелярії, накинувся на мою дочку...

Жика. Та...

Капетан. Знаю, що ти хочеш сказати: вона накинулася на нього. Та це тепер все одно. Підуть чутки по базару; цей Віча рознесе на всі боки.

Жика. Так, він розсердився дуже!

Капетан. Як думаєш, куди це він пішов?

Жика. Та... мабуть, на телеграф.

Капетан. На телеграф? Що йому там робити?

Жика. Та, мабуть, міністру телеграфувати.

Капетан. Міністру? Якому міністру, господи боже? Що він має телеграфувати міністру? Пане Милисаве, біжи-но, бога ради, за ним і скажи йому, хай не жартує і не каламутить воду. Досить мені накаламутив оцей Джока, а тут ще й він!

Милисав підіймається і бере кашкета

Швидше, пане Милисаве. Якщо, може, трапиться, що він не послухається, то ти перекажи телеграфісту, щоб він не смів жодної депеші відсилати, доки я її не перегляну.

Жика. Та це ж цензура.

Капетан. Авжеж! Коли йдеться про державу й династію, я заведу і цензуру, і тортури, і секвестуру, і позитуру, і вріжу кожному по двадцять п'ять як мікстуру. Інакше не буває! Гайда, вперед, пане Милисаве!

Милисав виходить.

XXI

Капетан, Жика.

Капетан (сідає втомлений на стілець, крекче). І що ж його тепер, пане Жико, робити; бога ради, хоч ти мені скажи, як діяти? Куди мені тепер діватися з оцим Джокою?

Жика. Та я оце думаю...

Капетан. Кажи!

Жика. Та ви ж старий поліцейський, знаєте ж, мабуть, як у таких випадках слід діяти.

Капетан. Ой, може б, і знав, але зараз мені нічого не йде у голову. Кажи вже ти, коли знаєш.

Жика. Та, я думаю, треба надати Джоці можливість утекти, а пану міністру телеграфувати: „Незважаючи на суворий нагляд, зазначена підозріла особа втекла вночі з в'язниці...“

Капетан (розмірковує). Гм!.. Втекла... Гаразд, може Джока і втекти, але ж документи, антидинастійні документи? Не можу ж я сказати пану міністру: „Джока втік і прихопив з собою антидинастійні документи“. Не можу, так? Бо тоді пан міністр відповість мені: „Втік так втік, але надішли документи“. А що я йому відішлю, чи не отой рецепт від запертя і отого листа, в якому розмальовані я й пан Віча? То так воно виходить?

XXII

Ті ж і Йоса.

Йоса (просовує голову у двері, не сміючи увійти). Депеша!

Капетан (підстрибує як ошпарений). Депеша? Дай сюди!?

(Вихоплює у нього з рук).

Йоса зникає.

(Нервово розпечатує і читає підпис). Міністр! Ух, у мене ноги підкосилися. (Падає на стілець). Не смію навіть прочитати її. Читай ти, пане Жико. (Дає йому).

Жика. „Особа, про яку йдеться у вашій телеграмі від сімнадцятого цього місяця, заарештована у повіті Іваницькому...“

Капетан. От тобі й на!

Жика (читає далі). „Особа, яку ви заарештували, вірогідно, одна з подібних, а тому доставте її у Бєлград під суворою охороною, разом з усіма документами, знайденими при ній“.

Капетан. От тобі й на!..

Пауза.

Що тепер, пане Жико?

Жика. Та залишається одне: доставити його.

Капетан. Кого? Джоку? Боже ти мій, та я його готовий доставити навіть зв'язаного, якщо хочеш; посаджу його, як кота у торбу, і відішлю у Бєлград! Але як бути з документами? Ти ж бачиш, що пану міністру потрібні документи!

Жика. Знаєте що, пане капетане? Якщо хочете послухатися мене...

Капетан. Кажи, пане Жико, твоїми вустами промовляє сам господь бог!

Жика. Щоб угамувати увесь оцей скандал, котрий піднявся через те, що ваша дочка обіймалася у канцелярії, і супроводити, Джоку у Бєлград, і вибачитися перед паном міністром, краще за все – підіть ви отуди у кімнату та й благословіть їх, а потім разом із дочкою та зятем вирушайте у Бєлград і там особисто пану міністру...

Капетан (дивиться на нього і розмірковує) . Ой, невже ти думаєш, що так буде краще? (Хвилюючись). Слухай, ти, мабуть, маєш рацію. Сам я його відведу, візьму й оці документи, і оце... Я скажу пану міністру, що усе це затіяв пан Віча із ревнощів. Пану Вічі і так служба не потрібна! (Рішуче). Маєш рацію, пане-Жико, так я і зроблю! (Виходить в другу кімнату).

XXIII

Жика, Миладин.

Жика, залишившись сам, хмикнув і сів на свій стілець. Десь знаходить ганчірку, яку раніше тримав біля голови, обмацує її і, переконавшись, що вона ще волога, кладе її собі на тім'я, потім обіймає руками голову.

Миладин (визирає із-за полиць і, побачивши, що пан Жика сам, обережно підходить до нього і зупиняється перед його столом). Так ось, отой Йосип із Трбушниці частенько отак навідувався до моєї крамниці, як людина...

Жика, розлютований, підстрибує і спочатку б'є його ганчіркою, а потім штурляє у нього справи, цеглину, – усе, що потрапляє йому під руку.

Завіса