Давид Албахарі

Слова – це щось інше

Переклала з сербської Алла Татаренко

Добре, мовила дівчина, як скажеш.

Вона міцніше притиснула трубку до вуха, але нічого не чула. Подумала, що все це відбувається з кимось іншим. Наступної миті, майже перелякано, побачила краплю поту, яка звисала з її брови. Позаду, за її спиною, ріс кактус, який вона доглядала вже чотирнадцять років.

Ало? промовив чоловічий голос.

Так, сказала дівчина, я тут.

Трубка лягла на виделку у невідомому помешканні.

Дівчина подивилася на свою трубку, потім зворотньою стороною долоні тієї ж руки витерла піт з чола. Опуклість бакеліту пройшла перед її обличчям, як незнайомець темною вулицею.

Пішла на кухню. Мати в`язала біля вікна. Транзистор був вимкнутий, і дівчина, яка сподівалася, що транзистор гратиме, відчула себе обманутою.

Мати сказала: Ще трохи, і шапочка буде готова.

Дівчина підійшла і зазирнула їй між пальці. Для кого це? запитала.

Ні для кого, відповіла мати.

На подвір`ї, під плакучою вербою, стояли два контейнери для сміття.

Він мене кинув, сказала дівчина. Ми щойно розмовляли.

Мати підняла руку, немов збиралася натягти шапочку на голову. Сказала: Так завжди буває.

Дівчина рушила в кут кухні. Вона йшла швидко і подумала, що не зможе зупинитися.

Крім того, сказала мати, якщо так сталося, значить, так мало статися.

Дівчина обернулася. Їй здалося, що вона падає, але вона всього лиш торкнулася рукою холодильника. Мені не подобається, промовила, як він мені це сказав.

Як він тобі сказав? запитала мати.

Двома реченнями, відповіла дівчина.

Міг і одним, сказала мати.

Дівчина торкнулася пальцем однієї з літер на дверцятах холодильника. Вона не знала, яка це літера, однак, воліла би намацати якусь цифру. Може, цифру чотири. Або цифру п`ять.

А міг взагалі нічого тобі не сказати, промовила мати. Вона знову підняла шапочку і подивилася на неї проти світла.

Не будь злостивою, сказала дівчина.

Мати рухала губами, але не говорила. Знов поклала шапочку на коліна і почала порпатися у кошичку з вовняними нитками.

Кому ти в`яжеш цю шапочку? запитала дівчина.

Я вже сказала тобі, промовила мати. Нікому.

Інколи, сказала дівчина – сперлася долонею на металевий кут – інколи мені хочеться бути мертвою. Інколи хочеться, щоби я ніколи й не народжувалася. Краще б я була корінцем у вічному мороці, аніж... Зупинилася; нічого їй не спадало на думку.

Мати підняла кілька клубочків вовни. З яких ниток, запитала вона, зробити китичку?

Дівчина підійшла такою ж швидкою ходою. Коли зупинилася, якась її частина продовжувала йти. Побачила, як сивуватий чоловік підходить до контейнерів і висипає туди сміття. Провела вказівним пальцем по всіх клубочках. Чоловік, задкуючи, відходив від контейнерів, потім знову підійшов і щільніше насадив кришку. Візьми оці, сказала дівчина, але коли вона обернулася, мати вже вийшла з кухні.

Я тобі ще не все сказала, промовила дівчина, коли мати повернулася. Вона все ще стояла біля вікна, лівою долонею обіймала шию, а правою стискала лікоть лівої руки.

Тоді краще й не кажи мені, сказала мати. Вона піднесла закінчену китичку до носа і понюхала її. Сказала: Ця вовна пахне тютюном. Тоді подивилася на дівчину. Слова не повернуть його тобі, сказала вона, тому я не хочу слухати слів. Розкажи мені щось інше.

Дівчина похитала головою. Не в цьому річ, хотіла вона сказати.

Тиша сильніша за будь-яке слово, сказала мати.

Не в цьому річ, сказала дівчина.

Коли робиш шапочку, вела далі мати, мусиш згори пришити китичку. Шапочка без китички – все одно що кашкет без дашка.

Ти хто, запитала дівчина, китайський мудрець?

Я роблю шапочки, відповіла мати, а ти що робиш?

Дівчина шморгнула. Вип`яла губи і язиком торкнулася дірки в зубі, яка з кожним днем ставала усе більшою.

Якщо тебе хтось кинув, говорила мати, тоді пришиваєш китичку на шапку, от і все. Не падаєш на балкон, як обскубаний голуб.

Дівчина сказала: Розумію. Повернулася і окинула поглядом куточок під плакучою вербою. Усе просто, сказала мати. Подивись!

Дівчина обернулася. Почула в собі, у шиї, у сухожиллях хрускіт і подумала: Отак мені одного дня відпаде голова.

Мати тримала в руці голку. Усе просто, повторила вона. Сказала: Якщо хочеш крові, тоді береш кров. Вона швидко вкололася у вказівний палець. Потім великим пальцем притиснула пучку. З`явилася пурпурна крапля.

Дівчина подивилася матері в очі.

Якщо не хочеш крові, сказала мати, тоді її витираєш. Вона взяла в рота вказівний палець і посмоктала. Коли вийняла його, він був без крові.

Ти не зрозуміла, сказала дівчина, ти мене взагалі не зрозуміла. Але вона знала, що було вже пізно.

Вийшовши з кухні, вона відчула, що в неї тремтять коліна. Зупинилася перед гобеленом, на якому був зображений ідилічний пейзаж. Великий стінний годинник за її спиною повторював свої недоумкуваті слова. Знову рушила, але лиш тоді, коли усвідомила, що стоїть. Увійшла до лазнички і намочила пальці під краном, з якого безустанку капало. Подивилася на себе у дзеркало. Підійшла до поличок з квітами і витерла пилюку з кількох широких листків. Знову подивилася у дзеркало. Хотіла подивитися ще раз, але вже була у своїй кімнаті. Сіла на край тахти. Якби треба було вибирати між брюками та спідницею, думала, я би вибрала брюки. Вона була в спідниці. Як добре, коли на вулиці літо або весна, а може, осінь. А коли зима? Добре, що я не знаю, яка тепер пора, сказала вона подумки. Нерухома, вона чула, як стогне дерев`яна рама канапи. Бачила також клаптик неба у вікні. Вікно було маленьке і важко відчинялося. Колись давно дівчина боялася, що задихнеться; потім боялася, що захворіє, якщо воно не залишиться зачиненим. Тепер їй було однаково. Закинула ногу на ногу і побачила своє коліно. Згадала також про дзеркальце, яке носила у сумочці, котра була не так далеко, на відстані руки, тільки вона воліла взагалі не думати про відстань. Торкнулася коліна однією, потім другою долонею. Хотіла ні про що не думати, але весь час думала про те, як хоче не думати. Підвелася. Сіла. Побачила фрагмент свого обличчя на якійсь полірованій поверхні. Вона має рацію, подумала, слова його не повернуть. Слова – це щось інше.