Миролюб М.Стоянович

Переклад з сербської Алли Татаренко 

Миролюб М.Стоянович

• Тестамент
• Неманя першим втомився від володарювання

Миролюб М.Стоянович

Миролюб М.Стоянович - сербський письменник, літературний критик, перекладач. Збірка оповідань "Родовід" (1991), з якої взято оповідання "Тестамент" та "Неманя першим втомився від володарювання", з не меншим правом може носити назву роману в модерному його тлумаченні. Всі оповіді, об`єднані спільною темою і місцем дії, пов`язані на глибинному рівні єдиним способом відтворення дійсності, який залишається незмінним незважаючи на послідовну зміну точок зору. Сім героїв книги, кожний із своєї наративної перспективи, розповідають сумну і сповнену драматизму повість життя своєї родини, свого села, свого народу. Історія кожного з них корінням міцно вростає в історію нації, світобачення кожного, залишаючись індивідуальним, несе зерно світобачення колективного. Неспішний хід розповіді, притаманний фольклорним оповідям, контрастує з її часто невисловленим, але від того ще відчутнішим трагізмом. Герої М.Стояновича, самотні у своїй задумі, стоять вздовж дороги численних воєн і страждань, дороги, якою пройшли вони самі або їхні рідні. І вони згадують, доносячи до читача нехитрі за висловом, але глибокі за ступенем осмислення нелегкого історичного досвіду, свідоцтва. Перед нами розповіді людей з пограниччя (місцем дії є село Држина на сербсько-болгарському кордоні), де пам`ять особливо болюча, а історія безжальна. Оповіді героїв М.Стояновича, однак, позбавлені фальшивої патетики і вивернутої наративної насолоди від опису страждань. Лірична, витримана у фольклорному оповідному ключі розповідь містить в собі великий потенціал драматичної напруги, або, як у запропонованих оповіданнях, є своєрідною медитацією над сумним балансом історії.

Тестамент 

Тут, на кордоні, пам`ятають багато, але недовго. У цього є дві причини. Перша – бо часто гинуть, адже смерть вибирає не тих, що мають коротку пам`ять, а друга – бо саме тут біда змінюється бідою, страх страхом, а подвиг подвигом, і кожна нова біда й лихо, кожний страх і новий подвиг видається більшим від попереднього, звільняючи для себе в пам`яті стільки місця, що для отого давнішого, можливо й більшого, не залишає нічого.

Тому я й передаю тобі ці оповіді, щоби ти їх запам`ятав і позаписував, а якщо не встигнеш, вибери когось мудрішого та письменнішого з родичів. Щоби не забулося. Бо історія про нас ніколи не дбала. Якщо придивишся як слід, побачиш, що немає в ній наших гайдуків, немає воєвод, немає обох повстань, хоча й перше, і друге залишилося без підтримки, перше через зайнятість Карагеоргія, а друге через обман Князя, який спершу підбив Нешу на бунт, а потім залишив без допомоги, щоби той марно погубив людей. Немає й тих дев`яноста шести героїв з наших двохсот хат, котрі загинули в двох війнах лише за шість років, а спробує хтось заговорити про наші муки й подвиги, то відразу помітиш, що йому немає чого сказати.

А історія нашого народу є по суті історією його кордонів, і коли до тебе дійде звістка, передай вченим-мудрецям, щоби вони не говорили про нас, якщо їхній погляд не в змозі сягнути наших глибин.  

Неманя першим втомився від володарювання 

Коли я відсуваюся у бік, здіймаюся над минулим і таким чином краще його бачу, переді мною ясніше постають причини нашої слави та наших страждань. Це, мабуть, природно, бо зблизу людина не може повністю охопити поглядом навіть будинок – що вже й казати про небо, бо орел прекрасний лише в небесах, а людина – в історії. Тому на велике не треба дивитися зблизька. Коли воно поруч, час перетворюється на докучливе цокання годинника, річка – на мул берегів, історія – на кров та смерть; слава стає наслідком несправедливості й насильства, а справедливість – спричиненого болю та ганьби. Залишені у своєму часі дрібнички меншають, стають непримітними, а великі речі виростають ще більше. Тому людина має право на самотність і потребу дивитися з її далечини не тільки на себе, а й на інших.

Коли нам отоді, у дев`ятот сорок першому, тріснув обруч і сила держави витекла, мов з діжки, несподівано і вмить, коли в нас загинула навіть пам`ять про геройство, я , серед стількох людей у таборі та й опісля на німецьких полях, залишився самотнім. Тоді я без поспіху подивився довкруги і додивився аж до Немані[1], а потім вирушив назад – до нас і до себе. Так переді мною постала причина нашого занепаду – від самого початку.

Неманя першим втомився від володарювання та урядування, бо правив він не головою, а серцем. А серце ж бо на боці диявола, спалахує вмить, і поки воно палає – все піднімається, простується, наповнюється силою, але швидко воно охолоджується й згасає, а коли пломінь примеркне, людину бере дрімота, очі її втомлюються від сліпучого блиску. Отож, він першим пішов у монастир, котрий будував не для того, щоби став він йому темницею, а щоби був нагадуванням. Тому й зводив він стільки колон і малював святих, і піднімав його у висини, лякав ним диявольське серце в собі й будив розум, який угамовує захоплення. Розум його пробудився, але не для того, щоби розумно володарювати, а щоби всім серцем молитися. Отак до самого скону, переносячи полум`я, залишився він вірним серцю. Згодом інші володарі, хто з потреби, хто з примусу, теж ішли у монастирі. Так монастирі засліпили нашу свободу, щоби після цього століттями торкалися її як рани піснею та оповіддю, мов сліпі лірники. Ми замінили війни мертвою славою та стражданням. Наша пісня – безмежна журба: поразка за поразкою, геройство у смерті.

Захоплені власною піснею й оповіддю, зачаровані смутком мертвої слави, ми майже не розрізняли межі між піснею та діянням, бо ми не є, сказав би я, народом розуму та дії – ми завжди лиш у мріях завойовуємо майбутнє. І входили ми у нього більше серцем і піснею, аніж розумом.

Створюючи велике королівство, ми дощенту спалили всі свої ватри, і король, обдарований таким багатством і славою, і сам перегорів, стомився і раптом вже не знав, що йому робити з таким численним народом. Замість того, щоби захищати його і державу, він захищав владу, а кожна влада завжди дбає про себе більше, аніж про державу. І в цьому вона невтомна, бо жодна влада не має серця, вона не палає і не світить, а найсильніша тоді, коли невидима. Горе владі, яка випинає перед народом груди, бо народові не потрібно, щоби його забагато питали або щоби йому забагато показували. Йому потрібно, щоби його вели. Якщо вирізняєшся – стаєш підозрілим, а якщо соромишся і виправдовуєшся – вмить почне зневажати тебе й обкаляє. Народ хоче, щоби йому розганяли нудьгу і давали поживу для пісень. Якщо ти так робиш, то не мусиш йому нічого казати.

1 Стефан Неманя (ХІІ ст.) – засновник сербської королівської династії Неманичів.