Олена Дзюба

Роман Мілоша Црнянського "Переселеня" та українсько-сербські взаємини 18 ст.

Українсько-сербські літературні зв’язки XX століття, Київ, 2000, с. 26-39.

Історична доля сербів, чорногорців та інших балканських слов"ян віддавна пов"язана з долею слов"ян східних - росіян, українців, білорусів. Починаючи з 16 століття, в їхню свідомість дедалі більше входить образ Росії (тобто Російської імперії) як далекої могутньої единовірної країни.

Пожвавлення російсько-сербських та українсько-сербських культурно-освітніх контактів у 18 столітті сприяло дальшому зближенню слов"янських народів і мало величезне політичне значення – допомагало згуртуванню сил сербів і чорногорців перед загрозою втрати национального існування.

Через це у сербів і чорногорців протягом століть складався особливий, досить ідеалізований образ Російської імперії – країни православ"я, миру і благодаті, захисниці та покровительки.

Це й було однією з причин масового переселения сербів до Російської імперії (власне, на південну Україну) у 18 столітті – на запрошення царського уряду. Саме ці події з 18 століття лягли в основу роману "Переселения" (1-а книга – 1929 рік, 2-а – 1962 рік) видатного сербського письменника Мілоша Црнянського (1893-1977), поета і прозаїка, творчість якого залишила глибокий слід у розвитку сучасної літератури країн колишньої Югославії.

Роман "Переселения" став найбільшим творчим здобутком Мілоша Црнянського и одним із найвизначніших досягнень літератури XX ст. колишньої Югославії. Книга була глибоко новаторською з художнього погляду. Вона поєднувала грунтовний історизм з філософськими узагальненнями та поетичністю вислову.

Дія першої книги роману відбувається протягом 1744-1745 рр. Головний герой – Вук Ісаковіч – очолюе славонсько-подунайський полк австро-угорської армії у війні з Францією. Події другої книги припадають на 1753 рік, час масових переселень сербів із Австро-Угорщини до Російськоі імперії, України. Автор використовуе багато історичних документів тіеї доби, а найбільше "Мемуари" Сімеона Пішчевича (офіцера австро-угорської армії, котрий переселився до Росії, де став пізніше генералом). Це дало письменникові багатий матеріал для фабули роману. Але він не просто змалював перебіг історичних подій, а й глибоко відтворив психологію, душевний світ, усю конкретність життя тих людей із далекої доби, розкрив причини, що змусили стількох сербів переселитися на далекі та чужі землі. Тому роман не став звичайною історичною хронікою, а набрав характеру своєрідної поетико-символічної поеми про долю людини. Часові межі розмикаються, конкретні ситуації набирають узагальнювального значения, історичні колізії стають філософськими.

Переселения у Мілоша Црнянського – не тільки і не стільки -географічний рух народів, скільки постійне прагнення щастя та пошук його у житті, важкий процес самоствердження та самоусвідомлення нації, символ вічних змін і минущості всього сущого, внутрішнього неспокою людської душі, що завжди шукае вищого ідеалу, невдоволення людини своею долею і долею свого народу, яке мучить її і не дає зупинитися в русі вперед.

Час, змальований у романі, був важким і трагічним для сербського народу. Рятуючись від турецького іга, серби з надією дивилися на сусідні держави, де було "спокійніше" життя. На той час, у кінці 18 ст., Габсбурги в інтересах своєї корони проводили політику залучення південних на свій бік слов"ян з володінь Османської імперії. У 1690 році велика кількість сербів і хорватів переселюється до Австро-Угорщини (Воєводини), а частина потім і до Російської імперії, шукаючи кращої долі і намагаючись зберегти своє національне буття, утвердити свою матеріальну та духовну культуру. Тому поетико-метафоричне звучання роману є набагато ширшим, ніж його конкретний фактографічний материал. Історична тема з далекого минулого стала основою для глибоких роздумів про людську долю й долю свого народу.

У центрі першої книги "Переселень" – сім"я Ісаковічів: Вук Ісаковіч, образ якого несе найбільше психологічне навантаження і з яким пов"язані головні ідеї самого автора та його ліричне світобачення, його дружина Дафіна та Вуків брат Аранджел.

З образом Вука Ісаковіча пов"язана в романі тема Росії. У Вукових мареннях про Росію знайшов відображення природний і підсвідомий потяг південнослов"янських народів до Росії як великої, могутньої, єдиновірної слов"янської держави, в якої шукалося порятунку від турецької й Австро-Угорської експансії (тут можемо згадати й політичні концепції Юрія Крижанича, й пізніші панславістські ідеї). Але в цьому ідеалізованому образі російський народ ще не був віддиференційований від російської феодально-бюрократичної держави, від царизму, який гнобив власний народ. Це розокремлення прийде згодом, з історичним і політичним досвідом.

А поки що для Вука Росія залишається абстрактним символом, прекрасною фатаморганою: "Росія йому уявлялась якимось неземним царством", "в якому церкви дивовижні та православ"я солодке". Цю ілюзію неважко зрозуміти. Вона стала єдиною втіхою для Вука. Розчарований у всіх своїх надіях та ідеалах, зрозумівши, як безглуздо минуло його життя (у постійних воєнних походах), усвідомивши, що Австро-Угорщина використовує сербів у своїх інтересах, як дешеву робочу силу та гарматне м"ясо, граючись, мов іграшкою, їхньою долею, Вук Ісаковіч приходить до думки, що треба шукати вихід з цього становища, порятунок. Той порятунок він бачить тільки в одному – в Росії. Тому в мріях про майбутнє існувала тільки "засніжена Росія, куди думав переселитися, щоб нарешті легше жилось, щоб нарешті відпочив і заспокоївся".

Але ця Вукова мрія так і залишилася не здійсненою.

Її, мов заповіт, перейняла молодша генерація Ісаковічів, яка і є в центрі розповіді другої книги "Переселень". Це – четверо братів: Павле, Петар, Джурдже і Тріфун. Якщо в першій книзі Вук Ісаковіч снив прекрасними снами про недосяжну благословенну країну, то в другій для молодших Ісаковічів сон обертається явою – вони переселяються до Росії (насправді до України), і письменник уважно стежить за їхньою долею в цій країні. Тому тема Росії й України посідає тут значно більше місце, ніж у першій книзі, і вирішується й розвивається по-іншому. Йде поступове розвінчування міфу про ідеальну державу, яка принесе порятунок сербському народові.

Головний герой другої книги – молодий офіцер австро-угорської армії Павле Ісаковіч, Вуків пасинок, його духовний послідовник. У нього ще більше, ніж у Вука, загострене національне почуття та національна свідомість. І саме він переконує своїх братів у необхідності переселень.

На той час такі переселення вже набули великого розмаху. Справа в тому, що сербські війська, сербські військові поселення на південному кордоні потрібні були Австро-Угорщині тільки на час воєн.

"...Коли закінчилися турецькі війни, австрійське військо налічувало понад вісімдесят тисяч людей, з яких понад половину складали серби". У мирні часи таке велике військо "інородців", які славилися своєю відвагою та непокірливістю, ставало небезпечним і зайвим. Тому цісарська влада приймає рішення, яке викликало велике невдоволення й обурення в сербських полках, – розформувати їх, військові поселення перетворити на звичайні села, солдатів – на хліборобів, православне населення покатоличити. Частина граничар перетворювалася в регулярну армію. Офіцерські кадри замінювались австрійськими. Німецька мова стала офіційною. Самоврядування замінювалося централізованим воєнізованим врядуванням, обмежувалася свобода, вводилися нові податки. Саме після цього багато офіцерів почали просити дозволу на переселення в Росію, яка була в цьому зацікавлена: по-перше, царський уряд хотів підтримати свою репутацію покровителя й опікуна слов"ян; по-друге, йому потрібна була войовнича людність для заселення "Новоросії" – півдня України – та для створення противаги Запорізькій Січі. Переселення сербів було для царського уряду складовою частиною планів колонізації півдня України.

Цю політику переселення південних слов"ян на територію Російської імперії розпочав ще Петро І у 1711 році Тоді, після невдалого Прусського походу, він, своїм указом, дозволяє волохам, молдаванам, сербам, які брали участь у поході і не могли повернутися додому, селитися в Київській та Азовській губерніях. А 1723 року Петро І оголошує про свій намір створити в українських містах кілька кінних сербських полків. Тим, хто перейде на російську службу, обіцяно добру платню та земельні наділи. 1727 року указом було передбачено створення Сербського гусарського полку, а в 1733 році йому було виділено землі поблизу Бахмута.

Таким чином, у 1729 році серби заселили землі між Тором і Білгородською лінією, збудованою для захисту від кримських і ногайських татарів наприкінці XVII й у XVIII ст. від Охтирки до Білгорода. Для цього з території Вольностей запорізьких козаків вилучили всі землі до верхоріччя притоки Дніпра – Самари.^[1]

В середині 18 століття уряд Єлизавети Петрівни оголосив про повернення до політики Петра I, в тому числі залучення південних слов"ян на службу в російській армії. На той час багато південних слов"ян висловило бажання переселитися до Росії. 1751 року у Відні до посла М. Бєстужева-Рюміна звернулися з проханням про переселення офіцери австрійської служби Й. Хорват, І. Черноєвіч, Р. Прерадовіч, Й. Шевіч. У листі до імператриці (1751 р.) Бєстужев-Рюмін виклав проект залучення сербів на російську службу, наголошуючи на особливій відвазі сербських воїнів, відданості Росії і неабиякому досвіді боротьби з турками. Єлизавета підтримала цей проект. Згідно з спеціальним розпорядженням "велено впредь селить их в Заднепровских местах. От устья реки Кагарлык, прямой линией до верховьев реки Тура на устье реки Каменки, на верховья реки Березовки, на вершину реки Орел и по оной вниз до устья, где она в Днепр впадает, уступая от Польской границьі 20 верст"^[2]. Російський
генерал Леонтьєв, губернатор Києва, збирався восени 1751 року сформувати два гусарські та два піхотні полки з сербських емігрантів. 12 жовтня 1752. року гетьману К.Г. Розумовському віддано розпорядження не чинити ані найменших перешкод переселенцям, бо їхні поселення "и самим малороссиянам в защиту от неприятных набегов служить может"^[3]. Царськими указами від 29 березня, 1 й 29 квітня 1753 року в трикутнику Вахмут-Луганеьк-Сіверський Донець створено спеціальну адміністративну одиницю "Слов"яно-Сербія" з центром у Бахмуті. Сюди з південних австро-угорських територій на постійне військове поселення привели дружини сербів, хорватів, чорногорців, волохів, болгар і молдаван полковники Райко Прерадовіч та Іван Шевіч. Вони захопили запорізькі зимівники між Дінцем і Луганню, перетворили їх на військові поселення і розділили на полки й роти. Грамотою 1752 року їм передано зайняті ними землі у вічне користування з правом передачі в спадок нащадкам. Вони стали першими поміщиками Слов"яно-Сербії. Крім того, поселенцям виплачували гроші на утримання сім"ї.

Аналогічним чином виникла "Нова Сербія", сербська, або, слушніше, балканська, колонія на Правобережній Україні на захід від Дніпра до річки Синюхи та від Великої Висі й Омельника на півночі до верхів"їв Інгула й Інгульця на півдні. Там сербські, болгарські, волоські й грецькі колоністи, як господарі наділених їм земель, так само, як у Слов"яно-Сербії, відбирали в 1751-1752 роках од козаків грунти й луги та "чинили озлоблення", так що туземці (запоріжці) мусили втікати на "ханську Україну" над Дністром. Усі вчинки, зайд виправдовував закон, адже ж указ від 19 жовтня 1752 року заборонив приймати на поселення українців і вихідців із інших країв за винятком Сербії, Македонії, Молдавії та Валахії.^[4]

Тож посол Росії у Відні Бєстужев легко дістав перші паспорти для полковників Хорвата, Шевіча, Прерадовіча, Чарноєвіча та інших офіцерів і солдатів.

Усього цього головний герой книги Павле Ісаковіч тоді не знав і не міг знати, адже про реальну Росію, по-суті, ні йому, ні його землякам нічого не було відомо. Чув Павле розповіді таємних емісарів із Росії, котрі агітували за переселення. Читав такого ж роду листи сербів, які раніше переселилися до України та Росії. А листи були такого змісту: "Кому там погано, тут буде добре". Всіх військових, мовляв, зразу ж підвищують у чині. Один серб писав: "Мені, дякувати богові, у Новій Сервії добре, краще й бути не може! Сиджу вдома, нічого не роблю, а дістаю в рік триста карбованців, крім додаткових прибутків". На пальцях можна було полічити сербів, які колись живого "руса" бачили, говорили з ним. Іноді можна було зустріти в тих краях купців із Києва, які продавали житія святих, або ченців, що йшли до Хілендара. Тому в уяві Павле Росія постає завжди тільки як абстрактний символ.

У грудні 1752 року Павле та його брати прибувають на Україну до Києва. Павле захоплюється красою міста. У снігу Київ нагадував йому Бєлград і Варадін і здавався саме тим містом, до якого завжди хотів переселитися і в якому вже колись жив. "Ісаковічу Київ здався якоюсь фатаморганою, красивою, в снігу." Мілош Црнянський дає надзвичайно мальовничий опис Києва, яким його вперше побачив Павле:

"Крижаний, широкий, Дніпро, який йому нагадував Дунай, тягнувся кудись від Києва... а Київ мерехтів на правому березі, на горбі, мов якась казка, понад хмарами. Обертався на місто чистих, засніжених будівель, що немов спускалися до води. А лівий берег слався рівниною, мов Бачка у повінь.

Бані церков, що на пагорбі побачив, схожі були на бані в Сремі.

...Київ на березі, фортеця, церкви, будівлі верхнього міста здавалися мерехтливими, наче російська царська корона, яку в той час ті відпущені офіцери уявляли всю в дорогих самоцвітах.

Софійський собор, Андріївська церква, Печерська Лавра, Золоті ворота, у снігу, на горбі, здалися тим переселенцям, у перші дні, будовами нелюдських рук, мов би їх якась шалена сила уяви звела серед снігу й криги".

Київ зачарував Павле своїми казковими снігами. "Сніг усюди, сніг безмежний, на Києві, в далині, вздовж Дніпра, сніг. А віє та віє, наче ніколи більше не перестане.

З ним западає тиша.

Ніч нечутна, день стає безгомінним, і людське життя й людські страждання немов стихають у снігу".

Та найсильнішим його враженням були дзвони. "Будинок купця Жолобова, в якому він поселився, був на Подолі під горою, на якій біліли київські церкви, і Павле міг слухати звуки дзвону весь час, і вдень, і вночі...

Цей плач дзвонів був глибокий, і не тільки його, а й Поділ, увесь Київ, цілий світ, і землю, і людей, заколисував у сон, мов якесь море."

Та що більше вражав Київ красою, то прикрішим здавалося становище переселенців. Кілька тисяч чоловіків і жінок розселилися в Києві та навколо, аж до Миргорода, і чекали, що з ними буде. Хто не вмів влаштуватися і хто чекав вступу до війська, жили на Подолі по хатках, стайнях, а дехто просто неба. "Те передмістя під мерехтливими, розкішними церквами, на березі, було замешкане литовцями, євреями, вірменами, і було не багатим, а бідним. А переселенці, залишені в цьому передмісті, не знали, ні куди йти, ні що робити. Чекали весни.

Багато хто впав у відчай, сварки, біду і пиятику".

Подорож до Києва і перебування в місті відкривають Павле очі на деякі речі, стан справ, яких він раніше не помічав, або не надавав їм значення через свій особливий характер ідеаліста-романтика. Герой чи не вперше усвідомлює проблему значного соціального розшарування між своїми співвітчизниками – те, чому він раніше практично не надавав ніякої ваги. Різниця в становищі, в якому опинилися прості бідні солдати, їхні сім"ї та родичі і верхівка багатих офіцерів, яких, здавалося, ніщо, крім власних чинів, маєтків, грошей не обходило, – прикро і болісно вразила Павле, котрий звик думати про сербський народ як цілісну спільноту, котра живе тільки національною ідеєю. Доки сербська біднота хворіла й вмирала від голоду і злиднів, генерали Хорват, Шевіч і Прерадовіч сперечалися, плели інтриги задля чинів, грошей і земель.

План Хорвата був: "по два гусарських і два піхотних полки з переселенців, кожен по 4000 чоловік і 1000 гренадерів.

У мирний час – дозвіл на торгівлю, в Криму, Молдавії, Польщі, Росії.

Вимагав, щоб ніякий інший народ не жив, від Кам"янця до польського кордону, і щоб кожна гусарська і пандурська рота мала право на корчми, м"ясні магазини та іншу торгівлю. Фортеці щоб будувалися кулуком.

І йому це вдалося.

План був підписаний."

Хорват прибув у Київ 1751 року одним із перших. Знаючи, що після нього згодом прибудуть Шевіч і Прерадовіч, він вирушив до Петербурга та виборов собі там привілеї – всі переселенці мають селитися у Новій Сербії і перебувати під його командою. Шевіч і Прерадовіч прибули до Києва на рік пізніше. Дізнавшись про Хорватові привілеї, вони запротестували та відмовилися підкорятися йому, доводячи у Москві при дворі, що вони переселили з собою більше людей, а в австро-угорській армії посідали якщо не вище становище, то, принаймні, однакове з Хорватовим.

"Тієї зими, інтриги, сварки, між Хорватом, Шевічем, і Прерадовічем, були такими, що загірчили життя оберкоменданту Києва, генералу російському, Івану Івановичу Костюріну. Мало яку ніч спокійно спав. Прокидався в темноті, сварився, і дивувався, що це його спіткало. Серби перетворили Київ на осине гніздо". Єдине, на чому погоджувались і Шевіч, і Хорват, і Прерадовіч – це вимога окремої території, яка б називалась Новою Сербією. Шевіч пропонував назвати цю територію Слов"яносербія. Нарешті Сенат і Воєнна колегія, щоб
запанував спокій, вирішили задовольнити всіх. Шевічу дали окрему землю в Бахмутській околиці біля рік Дінця і Лугань, а Прерадовічу біля Дінця та сусідніх річок, вище від Шевіча, ближче до Бахмута. Один одному вони не підкорялися, а край назвали Слов"яно-Сербія. "Росіянам невдовзі набридла вся ця Нова Сербія. Через 12 років, усю її, названо: Нова Росія." Дійсно, вже 11 червня 1764 року Слов"яно-Сербію ліквідовано. Її територію включено до Катеринської провінції Новоросійського краю, адміністративно-територіальної одиниці, створеної для "боротьби проти нападу турецько-татарських агресорів на Україну"^[5]. До катеринської провінції ввійшла також і "Нова Сербія".

Разом зі своїми братами Павле переселився у Раївку, де одержав землю. "Та земля, рівна, безмежна, здалася йому плідною. Чорна, масна. Коли суху палицю посадиш, і та, кажуть, проросте. Була, між тим, порожня. Тремтіла ще від спогадів про турків і татарів. Де-не-де якийсь лісок. Якась річечка. Якийсь горбок. Якась акація, якесь поселення, у соняшниках, а потім знову всюди трава, трава. Поки не пробіжить якась лисиця. Якийсь заєць.

На обрії з"явиться якийсь вершник і зникне.

А Сонце горить, горить, величезне, а схоже на соняшник.

Крізь цю велику порожнечу Павле ніде не чув пісні... Поселенці ніде не зустріли руського народу – незліченного, руського народу – про який стільки чули в Києві. Ті, кого зустріли, були поодинокі люди, біля котроїсь хати, поблизу якоїсь річечки. Якийсь говірливий дідусь... Якийсь молодий чоловік, що розплів рибальську сітку на даху своєї хати, повної дітей, і він дивився на них з ненавистю".

Тоді Ісаковічі зрозуміли, "що проганяють зі своїх вогнищ тих, кого тут застали... в цих квітучих долинах, де трава пахла так духм"яно, соняшники були такими великими, а бджоли гули скрізь, де б не зупинилася людина.

Проганяли зі своєї землі людей, які тут народилися". "Вони якийсь народ – і так уже намучений – виселяли. Як і те розселення німців, із Рейну та Лотарингії, на землю, їхньою кров"ю залитою..., було... великою неправдою у тих краях, так і це їхнє поселення, у Миргородській околиці і біля Єлизаветграда, що його проти турків будували, Ісаковічу здавалося несправедливим."

Не знав Павле, що то український народ, відмінний від російського (і весь час у романі йдеться про Росію, російський народ, і хоч назва "Україна" також вживається, але виразної диференціації немає).

Не знав ще Павле, що не про сербів дбав царський уряд, а про свої стратегічні плани. Не знав ще, що сербів хочуть використати для придушення волі українського козацтва, за класичним принципом усіх імперій: "поділяй і володарюй". Не задумувався над соціально-політичними вадами феодально-кріпосницької, деспотичної царської імперії, та й мало що про це відав.

Але фальш свого становища уже відчув. І зрозумів уже, що їх тут чекає та ж сама доля, що й в Австро-Угорщині.

"Нікого, між іншим, тут, у Києві, Сервія не цікавить.

Цікавить охорона польського кордону."

Укази, що приходили в штаб-квартиру, ясно натякали, що "дехто буде прикордонником на польському кордоні, де, мов наймані вбивці, хапатимуть мужиків, які тікають від кріпацького ярма на Україні. Інші підуть на молдавський, турецький кордон, і там залишать свої кості. Російський народ, Москву, Санкт-Петербург не побачать і не запізнають". "Проллють свою кров, і, восени, в степу, на Азові, зникнуть". Тільки від Сербії тепер вони набагато далі, ніж, раніше, у Сремі. І нової батьківщини їм тут не знайти, не створити.

Та людина не зрікається так легко своїх надій і сподівань. Залишалася у Павле найзаповітніша мрія – аудієнція в імператриці Єлизавети. Для нього це була "остання надія, що в Росії сербські страждання почують, і то на найвищому місці". Але прийняття цариці, яка ніби-то таємно проїжджала через Київ, виявилося тільки грубим і підлим жартом офіцерів: його розіграли. Епізод цей символізував трагічний, а почасти й трагікоглічний розрив між уявленнями Павле і дійсністю. Павле переживає глибоку душевну драму, крах усіх своїх сподівань.

Не принесло переселення щастя і його братам. Воно розбило сім"ю Тріфуна (котрий мав шестеро дітей), Петрова жінка народила хвору дитину, яка невдовзі померла. Це був найбільший удар долі для Петра. Не стало ніжної, глибокої, зворушливої любові між Джурджем і Аною. Джурдже, який найлегше зорієнтувався у нових умовах і швидко просувався по службі, втратив у поході ногу, і на цьому його кар"єра закінчилася.

Переселення справді змінило долі Ісаковічів та їхніх земляків, але ті зміни були протилежні сподіваним.

Ми вже згадували, що в роботі над "Переселеннями" Мілош Црнянський багато в чому спирався на "Мемуари" Сімеона Пішчевіча. Причому зв"язок першої книги роману з "Мемуарами" набагато відчутніший, ніж другої.

Пішчевіч тільки кількома реченнями згадує, що служив у полку, яким командував Вук Ісаковіч, але при цьому ніяких біографічних даних про Вука не дає. Тут письменникові доводилося послуговуватися власною уявою, використовувати факти з біографій інших осіб, насамперед самого Пішчевіча.

Але у другій книзі "Переселень" таких подібностей мало. Тут письменник "запозичив" тільки деякі подробиці подорожі героя до Відня, до Росії.

Наприклад, у своєму маршруті до Росії Пішчевіч згадує такі міста: Токай, Дукля, Броди, Хвастово, Шілєгівка, Васильків, Київ. Ісаковіч подорожує через Токай, Уйхель, Дуклю, Желегівку, Київ.

Ісаковічі дістануть угіддя біля Дінця, у місцевості, що називається Раївка. "Увесь цей їхній край такий мальовничий, стільки тут дерев, квітів, пташок співучих, що називається: Раївка".

А в Пішчевіча читаємо: "Мені дісталося угіддя біля ріки Дінець, місце називалося Раївка, ліс був поблизу"^[6].

В описах життя Ісаковіча в Росії дуже рідко знаходимо перегуки з оповідями Пішчевіча. Тут зв"язок з "Мемуарами" повинен був урватися, тому, що факти з біографії Пішчевіча Црнянський не міг більше використовувати для опису життя Павле. Хоча й нелегко, але кар"єра Пішчевіча відбулася – він дістав генеральський чин. Таку перспективу Црнянський не міг дати своїм героям. Адже він, у ширшому ідейному контексті, оповідав про історичні долі тих переселенців, чий слід загубився в географічних просторах і етносі імперської Росії.

Після 1753 року в історичних документах, каже автор, ніяких точних даних про Ісаковічів немає. Приблизно тоді ж припиняються й самі переселення до Росії.

Невідомою залишилася навіть точна кількість переселенців.

Згідно з переказами, переселилося близько двохсот тисяч людей. Сербські документи свідчать – двадцять тисяч. Російські дві-три тисячі.

Мемуаристи й історики не залишили нам імен тисяч простих солдатів, що полягли кістьми, воюючи за російську імперію. Забулося й ім"я Павле Ісаковіча, який, у романтичному пориві своєї благородної душі, "хотів загинути славно, під час атаки, на коні, з пістолетом у руці, за Росію". Залишилися тільки імена тих "щасливчиків", які зробили в Росії кар"єру, стали генералами, фельдмаршалами, графами...

Текелія, майбутній учасник підступного знищення Січі, став фельдмаршалом на Кавказі. Шевіч, Прерадовіч, Зоріч, Чорба дістали генеральські чини. Високі звання носило й багато інших офіцерів-сербів. Імена багатьох із них називає нам Мілош Црнянський у кінці роману. Пізніше Мілорадовіч відзначився при придушенні повстання декабристів... У документах і рапортах О. Суворова та П. Рум"янцева залишилися імена окремих сербїв, які відзначилися хоробрістю у боях, особливо під час російсько-турецьких війн: полковник Зоріч у битві біля Грос Егерсдорфа (1757), майор Вуїч у битві біля Галацу (1769), частини під командуванням Подгорічаніна у битві біля Рябої Могили (1770), полковник Харківського гусарського полку Чорба біля річки Ларга (1770), секунд-майор Текелія, капітани Вітковіч та Янковіч, поручики Давидовіч і Вукотіч...

Минали роки...

І коли 1862 року відбувся перепис населення Херсонської губернії, тільки тисяча чоловік була записана як серби.

При аналогічному переписі 1900 року сербів не виявилося зовсім. Залишилися тільки деякі сербські назви на географічній карті України. Поблизу Миргорода можна віднайти містечко Мартонош, на ріці Інгул – Панчево, а також Суботицю, Надлак. Та ще залишилися згадки про сербів в українських народних піснях. Не вперше і не востаннє в історії ті, хто сподівався знайти нову вітчизну, гірко розчарувалися. Нової Сербії не стало. Але завдяки романові Мілоша Црнянського житиме вона в болючій пам"яті тих сербів, котрі лишилися на своїй землі і утвердили її як свою вічну батьківщину.

"Є переселення.

Смерті немаі" закінчує свій роман Мілош Црнянський.

1 Лаврів П„ "Історія південно-східної України", Львів, 1992, с. 81-82.

2 Бажова А, "Русско-югославянские отношения во второй половине XVIII в.", Москва 1982, с.128.

3. Там же. с. 129.
4. Лаврів П. "Історія південно-східноі України". Львів 1992. с.81.

5 Там же. с. 82.

6 Пишчевић С., "Извештај о доживљајима Симеона Степанова Пишчевића", Зборник Матице Српске за књижевност и језик, књ. 9-10, 1961-1962 р., с.42.