"Самсон і Деліла" Лазе Костича в контексті інтерпретації біблійного міфу про Самсона і Делілу в світовій літературі

Українсько-сербські літературні зв’язки XX століття, Київ, 2000, с. 40-49.

Упродовж багатьох століть Біблія була не тільки джерелом натхнення для поетів і митців різних народів, а й "позичала" їм конкретні образи, мотиви, сюжети, які набули якості "вічних" і загальнолюдських.

Серед них - історія Самсона й Даліли з "Книги суддів". Вона втілена в безлічі творів мистецтва, серед яких і світові шедеври – картини Рембрандта, статуї М. Козловськрго, С. Коненкова, ораторія Генделя "Самсон" (1741), опера К. Сен-Санса "Самсон і Даліла".

Незмінний інтерес до цієї легенди жив і в літературах різних народів. Образ Самсона став символом надприродної фізичної сили, що вказувала на його обранність; живописання його подвигів набуло самодостатнього значення ("Самсон перемагає лева" нідерландського поета Якоба Ревія, 1586-1658); приваблювала і ситуація поразки та відповідних саморефлексій героя ("Про вирок суддів Самсонові" іспанського поета Луїса Каррильо де Сотомайера, 1585-1610); але траплялося і зниження мотиву до профанності, до побутового гротеску (Франсуа Війон у "Подвійній баладі про кохання").

У світовій поезії образ Самсона і в епізоді з Далілою і без використано безліч разів, проте здебільш фрагментарне, в якихось окремих аспектах. Цілісна ж і глибока розробка біблійного сюжету, концептуальне розгортання закладених у ньому смислів потребує великих літературних форм. І такі твори теж є. На деяких із них ми зупинемося.

Найбільшим твором світової літератури на тему біблійної історії Самсона є трагедія Джона Мільтона "Самсон-борець" (1671), витримана в манері давньогрецьких трагедій. Дотримуючись канонічного біблійного сюжету, Мільтон наповнив його пафосом боротьби за свободу народу, апофеозом величі людського духу; водночас у трагедії прочитуються актуальні політичні алюзії та відгуки особистої долі великого поета. Це був час реставрації монархії, поразки республіканських сил; Мільтон як один із ідеологів індепенденства і республіканізму зазнав арешту і був приречений на бездіяльність; вороги ганьбили його славу; схожість із долею Самсона посилювалася обставинами особистого життя: Мільтон осліп; він тяжко переживав розрив з дружиною. В певному сенсі створення цієї трагедії було для Мільтона тим, чим для Самсона – фінальний акт його богатирства: останнім зусиллям духу "заради добра... народу", кажучи словами трагедії,

В трагедії Мільтона ми бачимо Самсона уже в полоні. Передісторію оповідає хор, він же інформує й про те, що діється поза сценою. Але головна функція хору - напружений діалог із Самсоном, втручання в його болісні роздуми та самокартання; Самсон то ставить під сумнів істинність знаку на свою богообраність, то сподівається на боже провидіння, яке веде його невідомими шляхами; то карається тим, що порушив обітницю мовчання і зрадив таємницю своєї сили, то виправдовує себе посиланням на всевладність своєї любові до Даліли та на її диявольську підступність. Хор же, в своєрідній інтелектуальній і психологічній опозиції до нього (мов би друге "Я" Самсона) то заспокоює його, то, навпаки, роз"ятрює його рани. Ці переливи внутрішнього напруження і об"єктивних колізій надають однозначному біблійному сюжетові несподівано об"ємних вимірів.

Але стрижнем усього цього спектру настроїв і рефлексій є пристрасні Самсонові думи про визволення свого народу, його страждання від того, що не виконав своєї місії, і його готовність бодай ціною свого життя помститися ворогам. Але характерно, що вину за невдачу визвольної боротьби Самсон покладає не лише на себе, свою довірливість, а й на незгоду серед провідників народу. Це був прозорий натяк на політичні чвари серед республіканців, на угодовство пресвітеріанців, що пішли на спілку з монархістами. Так патріотичний мотив обростає елементами мотиву національної самокритики.

Кожна з національних літератур має свої традиції засвоєння біблійних мотивів. В українській літературі ця традиція пов"язана насамперед з іменами Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Відповідно до нашої теми назвемо поему Лесі Українки "Самсон" (1885). Це один із ранніх творів нашої поетеси, яка від самого початку свідомо ставила собі завдання збагатити українську літературу світовими сюжетами, трансплантуючи їхній загальнолюдський зміст у певний національний контекст. Така творча інтерпретація їх мала як естетичні, так ідейні, громадські виміри: по-перше, за умов, коли царизм усіляко переслідував українську культуру і обмежував її до провінційних рамок, опанування світового матеріалу засвідчувало її емансипацію; по-друге, біблійні, античні та "екзотичні" мотиви давали можливість інакомовно, завуальовано порушувати заборонені теми національного життя, висловлювати різні політичні алюзії.

Основний мотив "Самсона" Лесі Українки – пафос боротьби народу за свою свободу, поетизація героя – народного ватажка – звичайно ж, так чи інакше асоціювався з проблемою національного визволення України. Але чимале місце посідає в поемі і образ Даліли. Леся Українка свідомо "ревізує" біблійну інтерпретацію його. Тут немає і згадки про гроші, підкуп – Даліла також патріотка свого народу і здійснює цілеспрямований акт помсти його ворогові. Але зрада є зрадою, і її не виправдовує жодна мета. Тим-то фінал поеми звучить як підтвердження не лише фізичної, а й моральної переваги Самсона.

Проте, попри моральну амбівалентність образу Даліли, треба сказати, що з неї починається довга низка характерних для Лесі Українки образів жінок великої сили духу й енергії дії.

Оригінальну інтерпретацію біблійної історії дав видатний сербський поет Лаза Костич у поемі "Самсон і Деліла". Свого часу цей твір проаналізував югославський критик Д. Калезич під кутом зору його відповідності першоджерелу, докладно з"ясувавши, у чому Лаза Костич йшов за "Книгою суддів", а що – плід авторської уяви^[1]. Тому тут доцільно буде розглянути інший аспект – як і чому саме в певних місцях поет відступався від першоджерела.

Читаючи "Самсона і Делілу", не варто забувати, що поет не мав на меті (а справді великий поет, яким був Костич, і не мав би ставити собі подібної мети) дати віршований варіант біблійної легенди. А саме такої адекватності і схильний вимагати від Лазе Костича його сучасник, авторитетний критик Л. Недич^[2]. Так, наприклад, він стверджує, що було помилковим вводити до балади вигадані епізоди, яких немає в Біблії. Недич вважає, що глибока суть біблійної легенди про Самсона і Далілу – "кохання чоловіка, яке невтримно вабить до жінки і жіночі облуда й зрадливість" (навряд чи можна погодитися, що саме це є суттю оповіді). А твір Л. Костича, на його думку, взагалі ніякої ідеї немає. Балада починається розмовою матері з Самсоном, яка докоряє синові за те, що він занадто захоплюється філістимськими жінками і радить обрати собі вірну дружину. Л. Недич ставить під сумнів цей епізод, оскільки в патріархальні часи жодна мати не зважилася б на таку розмову. Однак, цей мотив якраз і є в Біблії: коли Самсон зізнався батькам, що нагледів собі жінку з філістимлян, сказали "йому бітько з матір"ю: 'Хіба немає тобі жінки між дочками твоїх братів і в усьому нашому народі, що мусиш іти за жінкою до філістимлян?..'" У поемі Костича ця розмова – вступ до головної дії, поштовх для Самсонового монологу-відповіді, який розкриває багато важливих моментів, зокрема обставини зустрічі Самсона з Далілою, виходячи вже за межі біблійної версії. У Біблії розповідь про Самсона зосереджена на його багаточисельних гіперболізованих подвигах у боротьбі з філистимлянами. Здавалося б, Лазу Костича як активного політичного діяча і як людину, чий народ століттями боровся за свою свободу та незалежність, за право існування, міг би привабити саме цей мотив – Самсон-борець, національний герой. Проте цей мотив відходить на другий план. Маємо тільки скупі констатації, що від Самсона "туђин стрепи", Самсона автор називає "Израиљчев дични бране", "израиљског рода глава", "јунака свију цар", "судац богодан". Знаходимо й натяк на епізод, коли Самсон віслюковою щелепою убив тисячу філістимлян. Але вся ця героїчна і "батальна" сторона фабули – лише тло. У легенді про Самсона Лазу Костича цікавить зовсім інший аспект – "таємні метаморфози кохання Самсона і Даліли, за якими стоїть велика ненависть двох народів", історія кохання та ненависті, кохання та зради, яку він побачив за фрагментом біблійного сюжету. Самсон Л. Костича марно намагається приховати почуття до прекрасної Даліли. Кохання Самсона стає згубним для його народу (у Біблії це не наголошено): поки Самсон шість днів і ночей проводить у покоях коханої, філістимляни плюндрують Ізраїльську землю. У четвертій частині твору, де йдеться про Самсона в полоні, ми бачимо Самсона, який нагадує біблійного героя. Костич забагачує мотивацію трагедії свого героя.

У кінці поеми Костич збагачує мотивацію трагедії свого героя. Це не просто осліплений велетень, якого кинули за грати, а романтичний трагічний герой духовних вимірів. Потрібно виділити ще один незвичайний і несподіваний з погляду біблійного канону, але характерний для романтизму момент у трактуванні Л. Костичем образу Самсона. Це – пробудження у ньому поета. Лише з глибокого страждання, болю, кохання до жінки, любові до свого народу може народитися справжня поезія.

І ще одне. Образ ув"язненого Самсона трохи нагадує нам Прометея з однойменного вірша цього ж автора. Ці два велетні закуті в кайдани, але нескорені духом. А Самсонів свіп, від якого здригаються мури в"язниці, який долинає до самого дна пекла, нагадує нам страшний глузливий сміх Прометея, від якого на Олімпі здригається сам Зевс. Самсонове життя завершується трагічно, але він, все ж, цілком позитивний герой, досить цілісна натура. Його внутрішній світ, за своїм драматизмом і складністю значно поступається перед Далілиним, що характеризується найскладнішою гамою почуттів, різноманітних відтінків настроїв, складною мотивацією вчинків.

Даліла в біблійній оповіді не посідає центрального місця. Там вона – лише коханка, яка заради одинадцятисот шеклів вивідує таємницю Самсонової незвичайної сили і холоднокровно видає його філістимлянам. Від цієї Даліли залишається лише ім"я та сам чин зради, який у Костича стає наслідком примхливих метаморфоз її кохання, драматичного поєднання двох почуттів – кохання та ненависті. Костичева Деліла по-справжньому кохає Самсона. Пропозиція філістимлян заплатити золотом і коштовностями за зраду викликає у жінки справжню бурю почуттів – від страху і сорому до гордості та зневаги до людей, які можуть щось подібне їй запропонувати. Таке внутрішнє благородство Деліли та її краса глибоко вражають молодого аскалонського князя, який вважав, що підкуп блудниці – ганебний для філістимлян спосіб боротьби з Самсоном. Душа жінки – таємниця, яку прагнули збагнути чоловіки в усі часи. Кохання Деліли – теж загадка для Самсона. Він запитує, хто вона: божество, чи диявол, коли так палко кохає того, хто вбив її чоловіка і погубив стількох її співвітчизників. А у відповідь чує слова, які у різних інтерпретаціях можемо зустріти в багатьох поетів світу: "У мени је бог и ђаво, диван ђаво ка и бог". Тут присутній і ще один, розповсюджений у світовій літературі мотив кохання і ненависті. "Ненавиджу і кохаю", – казав ще Катул. Саме це драматичне поєднання почуттів приваблює Самсона у філістимлянок:

... неверу љубим њину...
Тог судара изобиља
разиграних двеју сила
од омразе до омиља,
Ох, Делила!

Від ненависті до кохання і знову до ненависті – таких перетворень зазнає кохання Деліли. (Ці складні душевні колізії нагадують нам почасти Філету з Костичевої драми "Максим Црноєвич", яка пройнята бажанням помститися вбивцеві свого чоловіка, зізнається: "Ох, мрзим – љубим – мрзим – љубим га!"). Делілина зрада у Костича не має нічого спільного з біблійною версією. Деліла вистригає волосся з голови Самсона під впливом якогось незбагненного поривання, не відаючи, до яких страшних наслідків це приведе. Самсон втрачає не лише свою силу (про що Деліла не здогадується), а й свою красу. Деліла смертельно налякана такою разючою зміною свого коханого. І що не менш важливо – він тепер схожий на її чоловіка перед смертю (його вбив Самсон; у біблійної Даліли чоловіка не було – цей епізод Костич вводить для ускладнення мотивації дій героїні ). Деліла виказує Самсона, але робить це не свідомо, а у стані, близькому до божевілля.

Треба сказати, що значне ускладнення образу Даліли – порівняно з біблійним – бачимо ще у Мільтона. Там Даліла приходить на побачення до ув"язненого Самсона і пристрасно переконує в тому, що зрадила його не свідомо й підступно, а мимоволі або через слабкість. Її любовне моління до Самсона, благання простити її і дозволити їй доглядати його, немічного, сповнене такого шаленого почуття, що треба було Самсонової закам"янілості в ненависті, щоб не повірити їй. І його недовіра виявилася прозірливою: вона готувала нову зраду з намови вождів свого народу – на випадок відновлення Самсонової сили. Жіноча підступність немає меж у своїй винахідливості, її диявольське начало незбагненне. Неважко бачити, що Костичева інтерпретація образу інакша. У нього, так би мовити, більша довіра до людської природи жінки, до її емоційного діапазону і психічного багатства, до її внутрішньої пластики.

Хоча закінчується ця трагедія, як і в Біблії, все ж, завершальні сцени у творі суттєво відрізняються від першоджерела. Та коли в Біблії Самсон руйнує будинок, аби помститися якомога більшій кількості філістимлян, то в Костича він чинить інакше. У пориві сліпої люті він кидається задушити її. Біль і гнів Самсонів були настільки сильними, що від стиску його руки розкришилася скульптура богині Астароти, яку він помилково вхопив замість Деліли, і цілий храм завалився, поховавши в уламках безліч філістиммлян і самого Самсона з Делілою.

Отже, епічний біблійний сюжет інтерпретовано в романтичному дусі і використано для розгортання складних психологічних колізій. І Самсон, і Даліла у Лазе Костича, на відміну від своїх біблійних прототипів, постаті неоднозначні, з напруженим і суперечливим внутрішнім життям, з багатою мотивацією поведінки. Лаза Костич сповна скористався правом романтичного поета на верховенство уяви, на вільну інтерпретацію усталених світових образів, Канонічний біблійний сюжет він використав для заглиблення у таємниці людської душі, її непердбачуваних порухів, її спонтанного життя, – знову-таки, цілком у романтичному дусі. Етичне поле напруги Костичевої поеми так само відрізняється від пафосу "Книги суддів", як рефлексована романтична людина 19 ст. – від цілісної патріархальної людини біблійних часів. Проте сама можливість такої глибоко індивідуалізованої творчої переробки канонічного сюжету і канонічних образів Біблії засвідчує невичерпність змісту "Вічної книги" та імпульсів, які вона дає.

Вже в 20 ст. до образу Самсона звернувся видатний єврейський діяч і письменник, родом з України, Володимир (Зеєв) Жаботинський, один із лідерів сіонізму. Відповідно до своїх політичних перконань він використав біблійну легенду як відправний момент для створення роману з історії Ізраїля, який оповідав би його народові про драматичні й героїчні сторінки минувшини, підносив самопочуття і гідність ізраїльтян, водночас бувши правдивим, у традиціях реалістичної романістики. Це відповідало постійному прагненню Жаботинського вибудувати ідеологію сіонізму як націоналізму на раціональних засадах.

Із трьох задуманих романів на біблійну тему (про Іакова, царя Давида і Самсона) Жаботинський написав лише про Самсона. На питання чому саме ці постаті обрав письменник, він відповів: "Всі вони герої і кохання до жінки зіграло вирішальну роль у їхньому житті."

"Самсон Назорей" – роман, що простежує увесь життєвий шлях героя від народження до смерті. У короткій передмові автор застерігає читача: "Повість ця склалася на повній свободі від рамок біблійного переказу, і від даних чи здогадок археології". "Жаботинський зображає в своєму романі Самсона передвісником, борцем за ідею політичної консолідації ізраїльських племен, що в свій час привела до створення Об"єднаного Ізраїльського царства". Окрім того, письменник пропонує нам свою оригінальну версію реальних подій, з яких у народній уяві виросла легенда про нездоланного велетня Самсона. У Жаботинського всі подвиги героя відбуваються без будь-якої участі божественних сил. І лише завершальна сцена руйнування храму має фантастичний елемент.

У Самсоновому життєписі Жаботинський дотримується зовнішньої схеми біблійної легенди, тобто послідовно описує всі ті подвиги героя, про які розповідає Святе письмо. Але цю фабулу він наповнює інтелектуальним і психологічним змістом, що перекидає місток від патріархальної ментальності до сучасної, власне, концептує вічно людське. Самсон у інтерпретації Жаботинського – особистість дуже складна. Це – людина, яка одночасно живе двома життями: веселим життям гульвіси серед філістимлян і життям мовчазного, суворого судді у своїй країні. Самсон у романі – романтичний герой, вождь, а ще – самотня людина, помисли та діяння якої нерідко наштовхуються на нерозуміння власного народу. Жаботинський немовби хотів подолати одноплощинне уявлення про патріота-борця, подати його як людину великих масштабів і суперечностей, напруженого внутрішнього життя і полярних вимірів.

Образ Даліли в романі змальовано з віртуозною майстерністю психолога, який здатен проникнути у найпотаємніші закутки жіночої душі, де борються "бог і диявол". Зрада Даліли – чин свідомий (хоча в останню мить кохання все ж перемагає і вона намагається запобігти лихові). Ця зрада стається внаслідок трагічної внутрішньої боротьби двох почуттів – палкого кохання і ненависті, прагнення помститися за вражену гордість (вона дізналася, що Самсон у її образі кохав свою загиблу дружину, її старшу сестру). Згодом Даліла приготувала ще витонченішу помсту. На святкуванні в храмі Дагона вона привселюдно показує Самсонові їхнє маля і обіцяє виростити його таким же ж хоробрим і сильним як Самсон, але недругом і руйнівником батьківського народу, месником за народ матері. І тоді у Самсонові, який, здавалося б, уже змирився в полоні зі своїм новим, доволі безглуздим життям добровільного філістимського бранця (або ж, як зіронізувала Даліла – блазня) знову прокидається його могутній бунтарський дух. Аби його син не став прислужником філістимлян, ворогом його народу, Самсон ховає себе, свого сина та філістимлян під уламками храму.

Можливо, такий фінал, як, зрештою, і весь роман був зорієнтований на те, щоб запропонувати більш складний і об"ємний погляд на історію і людей древнього Ізраїля, зробити їх ближчими і зрозумілішими людям нової доби, а водночас показати складність мотивації патріотичної поведінки та її самої, "олюднити" образ патріота, народного героя. Саме народного героя, бо ним, а не Божим обранцем, є Самсон Жаботинського. Це відповідало всій політичній та історіософській концепції Жаботинського, суті його націоналізму: покладатися на реальні сили народу, а не на уявну богообраність.

Отож ми бачимо, що біблійний сюжет про Самсона і Далілу набирав у різні часи і в різних літературах неоднакового звучання. Проте всім авторам, усіх часів, і народів, натхнення і творчу енергію давала глибока загальнолюдська сутність Вічної книги, кожен епізод якої концентрує невичерпні можливості розгортання думки.

Зноски

1 Д. Калезић. Библијско у Самеону и Делили //Лаза Костић и српски и европски романтизам. Зборник МСЦ, Београд. І991, с. 149-157

2 Љ. Недић. Лаза Костић У књ.: Студије и критике Љ. Недића. Нови Сад-Београд. 1977, с. 122-139