Василь Махно

Сaмотність найбільше благо людини, котра хоче зберегти себе

Інтерв"ю вела Людмила Попович

1. Вже вдруге ти гість традиційних міжнародних Жовтневих зустрічей письменників у Белграді. Якщо зіставити враження від твого першого перебування у Югославії в 1997 році з теперішнім, яке з них домінує?

Почнемо з того, що між першими та другими моїми відвідинами Югославії минуло п”ять років і ці п”ять років були наповнені різними подіями: у світі, Югославії, у моєму житті. Найцікавіше, що друге тисячоліття змінилося на третє. Світ вступив у новий часовий вимір, який, на жаль, наповнений більш трагічним змістом, про що свідчать останні події...

97 року, перебуваючи вперше на сербській землі, я відкрив для себе надзвичайно своєрідну країну і не менш своєрідну культуру. Моє зацікавлення Сербією виникло задовго до 97 року, коли я захопився сюрреалізмом, то виявив, що потужні відгалуження цього напряму треба шукати, окрім Франції, також у Сербії та Чехії. Не менш значущим свого часу для мене був югославський кінематограф, отже, приїхаши тоді на 34 Міжнародну зустріч письменників, помалу пізнавав ті відчуття, які були “закриті” для мене. Саме тоді я наяву побачив як взаємодіє слов”янська і орієнтальна культури, яка у сербському варіанті сьогодні органічна, особоливо виявлена у фольклорі, елементах національної музики, архітектурі та сербській кухні.

Пригадую, що 97 рік був часом, коли Югославія перебувала у блокаді західними країнами, це була поствоєнна ситуація, і ті проблеми, пов”язані війною , поділом Югославії, подіями із Республікою Сербською, гостро дискутувались у кулуарах поміж письменниками.

2002 рік – це інша епоха у сучасній Сербії, однак, не зважаючи на певні труднощі в економіці, традиція Белградських зустрічей не припиняється і письменники з усього світу мають можливість вільно обмінютись поглядами не тільки щодо літератури, але й політики, екології і.т.д. Белград, попри зриму європейськість, ще світить чорними дірами поруйнованих ракетами будинків, багато бездомних псів, які безневинно полежують собі на площі Республіки, у барах та ресторанах відвідувачі переглядають, коментуюючи, передачі з Гааги.

Натомність працюють театри, художні галереї, ресторани – що є свідченням життя і життєвої сили сербів.

У мистецтві, на перших погляд, більш загострилась конфронтація поміж різними естетичними візіями, себто постмодерністичні тенденції помалу набирають більших “обертів” у сучасній естетичній свідомості сербського простору, що абсолютно характерно для багатьох країн Центральної та Східної Європи.

Запам”яталася мандрівка Шумадією, її церкви та монастирі, корчма у Крушевцу, поетичний фестиваль Золотий ключ у Смедерево, човни та яхти при березі Дунаю, виноград і мед сербської осені, червоні дахи приватних будинків, наче стручки червоного перцю, який висушують повсюди. І, звичайно, радість від спілкування зі старими та новими приятелями.

2. Твоя поезія, умовно віднесена до покоління дев’ятдесятників, дисонансно відбивається від їхнього балаганного епатування та іронії, приваблює комплексним осмисленням реалій та вишуканою фонетичною і лексичною симантизацією. Це свідомий вибір лінгвістичного напрямку постмодерної парадигми, елітаристична настанова вченого-літературознавця, чи щось інше?

Очевидно, справа полягає не лише у хронологічних координатах, а у типі художнього мислення, який виявляється найбільш оптимальний твоїм пошукам художньої мови і її формальних втрішень. З іншого боку мене завжди приваблювала модель такого мистецтва, в якому ти самозаглиблюєшся через міт, ірреальність. Через те, скажімо, Антонич чи Свідзинський, давня китайська поезія, більш принятні мною, аніж Семенко чи авангардизм, деструкція ніколи не була моїм пріоритетом, епатаж завжди миттєвий і короткотривалий, але він необхідний для будь-якої мистецької епохи, аби по-новому упорядкувати шкалу естетичних цінностей, яка час до часу повина змінюватись, такою є, як мені бачиться, настанова мистецького поступу.

У найновіихі своїх поетичниі текстах, написаних у Нью-Йорку, я намагався якось відійти від характерних для мене формальних зразків, змінюючи при цьому способи та форми поетичного вислову. Не змінилась екзистеція ставлення до життя, я надалі толерую самотність як найбільше благо людини, котра хоче зберегти себе, підтвердження цьому колись прочитав в статтті у Wall Street Journal, в якій йшлося про китайського письменника, лавреата нобелівської премії Гао Гінгана, який на запитання: чи буде він займатися тим (в сенсі політики), чим займався інший нобелівський лавреат росіянин Солженіцин, сказав: Солженіцин хоче врятувати Росію, а я – себе). У моїх “доамериканських” віршах, власне, самотність домінувала як єдиний метапростір пошуків, тому, очевидно, герметичність тих текстів дещо інакша за тональністю від поезії Щавурського чи Андрусяка, чи більш епатажних Цибулька чи Процюка

Звичайно, що теперішні пейзажі Америки вплинули на мої відчуття, зміну мови і форми поетичного вислову, постійне перебування у зовсім інакшому мовному оточенні несе свої позитиви і негативи, але - хочеш не хочеш - пхає тебе убік звільнення від надто “патріархальних” канонів твоєї культури, бо те розмаїття, що оточує тебе, диктує зовсім інші відчуття та нову мовну ситуацію. Ти завжди перебуваєш на пограниччі, на межі і від того усе сприймається гостріше. Тим паче, що в Америці саме функціонування поезії відмінне від українського, однак і тут і там поезія мусить бути поезією, і це найважче питання, яке завжди тримає тебе у магічному колі. Для Америки – поезія, творчість взагалі – це ремесло, для України чи Сербі ї– містика. У цьому полягає інакшість підходу до потрактуванння самого явища творчості.

Мені завжди більше імпонувала присутність художнього образу в тексті вірша, аніж постмодерна наративність ні про що. Не заперечуючи нічого, що існує у мистецтві, залишаюся на своїх переконнанях

3. На відміну від авангардних потуг своїх ровесників, ти дивуєш читача отаким модерністичним біологізмом в осмисленні всесвіту, на кшталт Езри Павнда або Богдана-Ігоря Антонича. Звідки ця ностальгія?

Я думаю, що в кожному поколінні функціонуюють різні напрями. Згаданих тут Павнда та Антонича об”єднував імажизм, Павнд і його сучасники якби “відкрили” цей напрям, а Антонич продовжив його в умовах українських координат. Однак і перший і другий пізніше , кожен у своїй творчості, пішли різними напрямками. Звичайно, Антоничева стезя, в якій синтезовано мітологізм мені була більше до вподоби на початках, його енергетика художнього мислення, його настанова на зміни української поезії.

Від Павнда я захопився мітом Китаю, його культури, історії. В кількох моїх віршах Китай такий самий мітознак, як Аміхай, чи Свідзинський чи тепер Нью-Йорк. Мітознак, який можна наповнювати не тільки своїми відчуттями, але й важливими для його простору топонімами, зміщеними часовими та історичними парафразами, символікою, що містить універсальні можливості прочитування не лише з позицій національного, але загальнолюдського.

Я не надто багато бачу авангардних потуг в українській поезії, скажімо, останнього десятиліття, усе це у кращому випадку неомодернізм з якимись вкрапленнями постмодерну, однак кожен значний художній досвід в українській поезії по свому цінний, бо він “дефрагментує” мапу, заповнюючи і упорядковуюючи порожнечі. На превеликий жаль, внаслідок відомих причин українська література до останнього часу виглядала не надто привабливою на світовому балу, але, можливо, вона новітня Попелюшка?

4. Що спонукало тебе перекласти вірші Збігнєва Герберта українською мовою?

Збігнєв Герберт – це легенда польської поезії, її моральний авторитет, його доля назвичайно цікава і повчальна, в Україні його творчість практично була невідома, якщо , Ружевича і Шимборську, Бялошевського і Грохов”яка перекладали і вряди-годи друкували, то Герберта – ні. Друге, це те, що польська поезія була якимось іншим виміром щодо естетики, аніж українська, вона була позбавлена якихось “українських комплексів” і більше виробила прозахідну модель, вона була в кращих зразках більш вільною і це імпонувало і приваблювало.

З іншого боку у поезії Герберта була якась дивне поєднання слов”янської емоції і західного раціоналізму, католицької і візантійської культури, глибини філософської думки і іронічного погляду на світ, окрім цього уважається, що існує школа Герберта у польській поезії, до якої зараховують А.Загаєвського, Р.Криницького та С. Бараньчака.

Посередником поміж Гербертом і мною виступив мій приятель професор Богуслав Бакула, який консультував мене, він також дістав дозвіл Герберта на видрук його віршів українською мовою. На превеликий жаль, мені не пощастило зустрітися з поетом, наші зустрічі ніяк не могли зреалізуватися, а в останні роки він хворів. Я знаю, що свою українську книжку він отримав, написавши кілька зворушливих слів подяки для мене.

5. Декілька років тому ти уклав антологію модерної української поезії під назвою “Дев”ятдесятники”. Наскільки умовним є окреслення поетики за часовим виміром, тим паче в українській літературі, яка завджи вражала зміщенням та збіганням стилітичних пластів, що мали в світовій літературі свій хронологічний порядок?

Усе до певної міри є умовним, особливо, коли йдеться про мистецькі процеси. Саме поняття Дев”ятдесятники чи покоління 90-тих функціонує у літературному процесі. Традиційно склалося, що літературні декади та нові покоління, починаючи від шістдесятників полали іменувати за назвою десятиліття. Існує доволі умовниий поділ на шістдесятників, постшістдесятників, вісімдесятників та дев”ятдесятників – поділ не найкращий, але він є. Інша система координат, яка містить у собі більш-менш естетичний підхід до справи, це широковідомий поділ на рустикальний, неомодерністичний та постмодерністський дискурси, що теж є доволі умовним поділом, набуває поширення поділ на грунтвців та західнників, себто симпатиків та виражальників цих естетичних та ідеологічних ідей.

Отже, будь-яке окреслення умовне, у Антології, яку я видав 1998 року, намагався зібрати, не залежно від віку тих, хто хоч якось заявив про себе у 90-тих роках: чи то книжкою чи публікацією, яка була помічена.

Парадокс виявився у тому, що паралельно із поетами, які вважаю, власне репрезентуюють це покоління з”явилася група умовно названа “смолоскипівцями” (через відроджене в Україні видавництво “Смолоскип”), мета у них була цілком добра, але те, що вони там видавали і кого вписували в іконостас у багатьох викликало спротив, окрім цього тоді усе настільки перемішалося, що важко було визначити хто належить власне до покоління 90-тих. З цієї ідеї визначити якусь ієрархію чи, принаймні, упорядкувати для менш заангажованого читача who is who.

Насправді у поколіннях 80-тих і 90-тих років знаходимо цілий спектр естетичних віянь 20 століття, однак для української літератури характерним є те, що багато значних естетичних парадигм майже зовсім не розвинулись. Або розвинулись фрагментарно, через те певні речі у поезії та прозі сприймаються як вагомі для українського контексту, бо такого у ній зовсім не було і це пояснюється через відомі нам історичні причини.

6. Твої вірші перекладено польською, англійською, німецькою. Деякі зних увійшли до Антології української поезії, двомовне видання якої презентовано у цьому році сербському читачеві. Як ти ввжажаєш, хто читає твою поезію і хто взагалі сьогодні читає поезію?

Поетичний текст – це надто специфічна споруда, в якій усе вібрує за дивними , інколи алогічними законами. Такі тексти не завжди віднаходять рівного чи бажаного співрозмовника і у цьому немає нічого страшного. Колись Шимборська зронила приблизно таке: масовий читач поезії – це фікція, його не існує, але потрібно боротися за кожного читача. Сьогоднішній час є показовим часом, себто не найкращий для поезії, власне, для її комунікування, але він залишає для поета найбільш відданих і справжніх читачів, яким потрібно чути цю музику слова, цю зашифровану мову і саме тому вони приходять на вечори, купують у крамницях книжки, але їх справді небагато. Інколи мені видається, що ми увійшли у часи, коли поети пишуть для поетів чи вузького грона фахівців. Навіть у країнах, де література чи поезія завжди відігравала не тільки естетичну ролю, а суспільну також, помітне пригасання цих функцій, високе чи елітарне витісняється масовим і воно домінує у суспільній свідомості. Але я б не робив якоїсь трагедії з цього чи передбачав “вимирання” високого мистецтва. Усе це було до нас і після нас повториться також. Це дуже складна проблема, яка мусіла б розв”язуватись філософами чи соціологами, починаючи від запитання чому?, якщо дегуманізоване мистецтво втратило свою первинну функцію, то чому його ще хтось потребує і знаходяться читачі, які читають поетичний текст?

6. Яку роль відіграє в сучасному культурному та політичному житті України українська інтелегенція, зокрема поети, в порівнянні з усталеною парадигмою українського поета-борця?

Я не можу сказати що робить інтелегенція саме тепер, бо уже два роки не був Україні, однак політика для більшості моїх приятелів ніколи не була визначальною, кажу про своїх друзів.

Митець завжди в опозиції, особливо, коли у твоїй країні не все гаразд, ти можеш писати політичні вірші, а можеш їх не писати, але якщо те, що ти пишеш заставляє когось подумати про щось вічне, то це набуває важливішого значення, аніж політичні ігрища.

7.На завершеня, декілька про місце сучасної української літератури в мистецькому житті європейського регіону?

Останнє десятиліття показало, що у Європі нову українську літературу починають помічати і вона набуває значення справді вагомої частки європейського мистецького життя, щоправда, я б також не перебільшував цієї ваги. Сподіватимемося, що та “пошматованість” українського мистецтва, яка була характерна для 20 століття відійшла у минуле, а це надзичайно важлива передумова для поступу.