Нарешті здійснилося! Славетний, всесвітньо відомий режисер Емір Кустуріца відвідав Україну як бас-гітарист не менш славетного гурту «The No Smoking Orchestra»! Яскравим святковим феєрверком ознаменували вони перший день зими у нашому місті.

Оксана Фіряєва

ОСТАННІЙ ДИВАК

Кіно-театр, 2 (64), 2006. – с. 44-45

Живе диво

51-річний режисер, кожну нову стрічку якого шанувальники справжнього кіномистецтва чекають, мов дива, вже сам по собі живе диво. Сьогодні він чи не останній з диваків, здатних серед суцільного та стрімкого морального зубожіння не лише помічати красу життя у всіх його проявах, а й показувати її іншим. А люди цього справді потребують. Тож не дивно, що вже у 30 з невеликим років Емір Кустуріца мав такі визнання та нагороди, на які інші режисери чекають роками. Його дебютна стрічка «Чи пам'ятаєш Доллі Белл?» отримала 1981 року премію за кращий дебют на Венеційському кінофестивалі. Його наступну стрічку «Батько у відрядженні» (1985) було нагороджено «Золотою пальмовою гілкою» та премією FIPRESCI на Каннському кінофестивалі й номіновано на «Оскара» як кращий іноземний фільм. Вшанували у Каннах і його третю стрічку - «Час циган» (1989) - нагородою за кращу режисуру. Його перша англомовна стрічка «Арізонська мрія» отримала «Срібного ведмедя» 1993 року на Берлінському кінофестивалі. 1995 року він вдруге отримав «Золоту пальмову гілку» у Каннах за стрічку «Андеґраунд». Таким чином, за всю історію Каннського кінофестивалю він став четвертим режисером (після Френсіса Форда Копполи, Біллє Аугусто та Сехея Імамури), який двічі отримав його головну нагороду. Неймовірно, але й наступний його фільм, «Чорна кішка, білий кіт» (1998), відзначено призом за кращу режисуру у Венеції. Його стрічка «Полуничка у супермаркеті» (2003) також була нагороджена. І лише 2005 року голова журі Каннського фестивалю Квентін Тарантіно не визнав гідною жодної нагороди його стрічку «Життя як диво». Втім, у Тарантіно на те були свої причини, і Емір Кустуріца сприйняв це спокійно, завваживши, що останнім часом «престижний кінофестиваль перетворився на подіум боротьби за фотель американського президента». Важко не погодитися з цим - занадто вже відверто нагороди присуджуються стрічкам слабким на тлі їхніх конкурсних суперниць. Та й сам Кустуріца називає себе «копалиною і маргіналом». Але на нудотно-солодкому, фальшиво-героїчному тлі американізованого, стандартизованого та глобалізованого кіно вже краще бути «копалиною», ніж зливатися з таким жалюгідним «форматом». До того ж, глядач зазвичай мало зважає на думку кінокритиків, політиків та політкоректність і має власний розум. Тому стрічки Кустуріци випускаються великими тиражами і зникають з крамниць миттєво.

Втілена утопія

Кустуріца і сам визнає, що створює утопію, але переконаний, що цим хоч ненадовго робить людей щасливими і що без утопій людство взагалі б не вижило. Безкомпромісний митець жодного разу не поступився своїми моральними принципами та внутрішніми цінностями. Маючи такий потужний талант, він міг би за кілька років стати казково багатим та впливовим. Варто було лише піти на маленьку поступку, підігравши інстинктам споживацького натовпу та вимогам сучасного кіноринку, і він би спочивав на лаврах, доки «тисячі придурків», як називає глядачів його талановитий і цинічний колега Тарантіно, жадібно розкупо­вували б його відео, несучи гроші мішками. Та впертий добродій Кустуріца не продається. Натомість він обрав яскраве життя мандрівного артиста, який перетворює натовп на людей і робить світ кращим. Вперто доводячи свою «марґінальність», він став ще й бас-гітаристом. Просто од­ного чудового дня прийшов на репетицію своїх старих друзів-музик з гурту «The No Smoking Orchestra» і спитав у їхнього лідера Неллє Караджича: «А навчитися грати на бас-гітарі складно?». Виявилося, що ні. Тож через кілька місяців він увійшов до складу гурту, який, до речі, написав саунд-треки до його стрічок «Чорна кішка, білий кіт» та «Життя як диво». Після цього Кустуріцу звільнили з посади викладача режисури у сараєвській кіношколі - щоб не ганьбив колег. Тепер він набирає студентів у своєму селі Кустендорф, яке збудував недалеко від Белграда. Воно схоже на середньовічне сербське село з дерев'яними будинками. Режисер називає громаду, яка там живе, «соціально-психо­логічним суспільством». Місцеві жителі - однодумці Кустуріци і теж затяті антиглобалісти й аутсайдери. Там постійно проводяться наукові семінари з найрізноманітніших тем. Будь-яка реклама у Кустендорфі заборонена - люди там навчаються і обмінюються знаннями. Отже, свою утопію режисер таки матеріалізував. Ну хіба не дивак?

Створив він диво і 1 грудня у палаці «Україна», де з шаленим успіхом пройшов концерт гурту «The No Smoking Orchestra». До речі, модний у нас ярлик «панк-рок», вочевидь, для них завузький. Широка палітра їхніх музичних стилів, схоже, взагалі не піддається класифікації. Їх просто треба слухати і насолоджуватися.

Все, як у кіно

Те захопливе дійство, яке протягом двох годин тримало зал у танцювальному трансі, важко змалювати. Десятеро членів гурту виклались на всі сто. Мало того, що ці останні з рок-могікан співають без «фанери», так ще й примудряються безперервно рухатися і грати мініатюрні сцени. Шалена енергетика соліста Неллє Караджича, який кульовою блискавкою літав по сцені, раз у раз спускаючись у зал, завела публіку настільки, що передні ряди танцювали без упину. Його жарти були тонкими й влучними. Час від часу він церемонно представляв усіх членів гурту, даючи їм імена знаменитих українців. їхня обізнаність приємно потішила. Емір Кустуріца був «Андрієм Шевченком», Стрібор Кустуріца (син Еміра та ударник) - «Віталієм Кличком». Гітариста Главу Марковські назвали «сумішшю Брітні Спірс та Джиммі Гендрікса». Щоправда, Емір у відповідь повідомив зал, що Караджич - родич диктатора Піночета, але втішив, запевнивши, що диктатором він не стане.

Не менш цікавим був скрипаль-віртуоз Дежан Спаравало. Його називали «суддею», оскільки на ньому була чорна мантія. Та незабаром переконливо довели, що той «суддя» - жінка! Далі почалося веселе циркове дійство: суддю за­кривали його чорною мантією, з-під якої він щосекунди вигулькував то у білій жіночій сукні, то у чорній, то в рожевій, то в зеленій. І все це, ні на мить не припиняючи гру! Далі - більше. Дежан спочатку грав наосліп, поклавши скрипку собі на спину, потім на сцену висмикнули з зали двох дівчат, і ті тримали велетенський смичок, по якому суддя водив скрипкою. Незабаром до нього приєднався й Кустуріца з гітарою. Звук був ого-го! (І після цього якийсь критик міг ляпнути, що Кустуріца лише робить вигляд, ніби грає на бас-гітарі?!) А коли лунали пісні з фільму «Чорна кішка, білий кіт», Кустуріца та суддя зображали цю котячу пару, походжаючи по сцені з кінця у кінець. Усе подальше не піддається жодному опису. Це було фанта­стичне поєднання концерту, циркових фокусів, міні-спектаклів. Ти просто відчував себе дитиною, яка вперше потрапила у казковий, добрий і веселий цирк. Саме в такий, яким він уявляється лише дітям! Тут уже чітко відчувалася рука Кустуріци-постановника. Треба справді бути майстром, щоб залучати до вистави глядачів із залу, давати їм широку можливість для імпровізації і при цьому так вибудувати всі сцени, що вони у будь-якому разі виглядатимуть, наче професійно зняті кінокадри! Дівчата із зали охоче роз­дягалися на сцені, витанцьовуючи перед солістом. У когось іншого порнографія б вийшла, а тут, хоч як дивно, не було ні грама вульгарності - свідчення тої ж продуманості постановки.

Наприкінці концерту в залі не було жодного похмурого обличчя. Всі усміхалися, мов діти. Настав світлий момент всезагального братання і відчуття абсолютного щастя. Зал був пронизаний цією енергетикою. А під час останньої композиції музиканти закликали всіх бажаючих на сцену. Це було фантастичне, немов вихоплене з далекого дитинства, відчуття, коли ти можеш отак запросто підійти до блискучого, сяючого дива і торкнутися його рукою. І ніхто тебе не прожене, ніхто на тебе не насвариться, ніхто не гиркне: «Не можна!» От на цьому райдужному моменті й закінчилося свято, яке нам усім подарували Емір Кустуріца та його друзі. Сходячи зі сцени, кожен ніс у серці мерехт­ливий вогник дива, запалений останнім романтиком і диваком кіно. І довго ще немолоді дядьки весело пританцьо­вували, повертаючись із концерту, а з вулиць лунало веселе багатоголосся: «Джінджі-рінджі, буба-мара!»

Р.S. Вже незабаром вийдуть два нові фільми режисера: «Марадона» та «Обіцяй мені». Тож чекаємо на нове диво!

«The No Smoking Orchestra», концерт у київському палаці «Україна».