Молода сербська проза

Бранко Анджич

ЛЕВИЦЯ ЗАЛИЗУЄ РАНИ

З сербської переклала Ольга РОСЬ

Левиця зализує свої рани.

Через низькі розкошлані трави котить вітер. Понад землею жене сухі стебла очерету, горою — хмари куряви. Місто набрякло, тож мисливців стає дедалі більше. Відколи вона виросла, місто видається їй меншим, хоча мисливців тепер без ліку. Може, місто таке, яке й було, може, й мисливців зараз стільки ж, як і раніше, але вона змінилась. Коли Великий мисливець притулив її до себе своїми величезними м’якими руками й відніс до свого дому, вона могла заховатись від цікавого ока за його черевиком, за невеликим пнем. Він показав їй, де живуть антилопи, де заховані водяні джерела в савані, крона якого дерева не пустить через свою гущавину чужого погляду, як полювати, як скрадатися. Навчив її життя і впевнености, дозволив як мало якій звірині почути м’якість захисного плаща, що ним обгорнув її тіло. Ніколи не розлучався з нею.

Тепер не рятує навіть величезна крона поваленого громом дерева: важко стало зникати, бо мисливці знають, що тут, за містом, у жовтій мжичці савани живе Найгарніша з усіх левиць. Більшість із них ніколи її не бачили, але вже, мов лісова пожежа, розійшлася чутка про те, що шкіра її чудова й гладенька, що переливається вона у місячному сяйві, мов тиха озерна вода на водопої, що хода левиці м’яка й горда, корчмарю, і не може бути нічого досконалішого, жінко, від її м’язів, міцних і пружних.

Всі її хочуть, але мало на світі таких, хто цього гідний. Сказати б, немає жодного. Вони не прагнуть її, як каменю-діаманта, як чарівного Ґраалю... Та Найгарнішу з усіх левиць може здобути лише Найбільший мисливець. Той же, хто сліпою кулею у темній хащі поцілить Найгарнішу з усіх левиць, той ніколи не зазнає скаженого, віроломного щастя, такого безглуздого в постійній вірі у те, що найгірша свиня найкращі крихти поїдає. Він вичинить її шкуру, повісить над вогнищем у кімнаті, аби нагнати страху в кості решти левиць, аби вибудувати собі пам’ятник із чужого нещасливого життя, зі злощасної миті чужої необачности. Левиця давно зневірилася. Вона нудьгує, ховаючись від мисливців. Щиро кажучи, не так-то вже й важко обдурити їх навіть і тепер, усіх разом, лиш боляче ввесь час бути змушеною до цього.

Левиця стоїть на скелі. Зализує свої рани на теплому камені, який повертає її тілові тепло полудневого сонця. Дивиться на місяць і плаче. Навкруги — трави кольору темної засмаги, десь далеко на обрії — самотнє дерево в чорному, цвіркуни. Сама.

Так, вона час від часу зникає, але щоразу вертається. Не питаю, ані куди йде, ані з ким. Бо мене це не обходить. Бо це не є частиною мого та її життя, виповненого вірности. Це є тим, що нас оточує, що поза нами.

Запитливо кидаю на неї погляд крізь ряди склянок на шинквасі й далі мию посуд, ставлю його по той бік мийниці а потім, висохлий, переставляю на полицю під довгим дзеркалом за моїми плечима. Тоді вона впевнено киває мені головою. М’яко, але впевнено. Невідворотно. Це означає, що все буде, як і дотепер. І більше від цього. Це означає: вона знає, що все буде, як дотепер. Що нам ніхто нічого не вдіє. Вдячно їй посміхаюсь, і тоді вона виходить із шинку. Того вечора не чекаю її; спокійно сплю, стомлений денною роботою й очікуванням, байдужий до книжок, розваг, карт, телевізора, до інших людей. Я знаю, що якогось іншого дня, якогось вечора вона без слів повернеться сюди, в цю кімнату.

Вона набагато краща й гарніша за мене, і, звичайно, я її не вартий. Ще в часи мандрів саваною я повірив усім тим, хто говорив, що я — дивак, який тікає від людей. Але прийшла вона, й тепер я знаю, що все зовсім не так. Відтоді ми живемо як люди. Я стаю найщасливішим, коли вона вся до останку зникає з кімнати і ступає на вулицю. Тоді ми цілком з’єднані: тільки вона і я. Значно більше, ніж коли ми вдвох отут, над корчмою, коли миємо посуд, читаємо газети, слухаємо радіо й мовчимо. Бо щойно вона опиняється на вулиці й вихлюпує свою розкішну красу на ввесь білий світ, як відразу стає поза моїм доступом, поза впливом, і світ повстає проти мене. Але вона вертається, і ти звикаєш до постійної перемоги над світом. Це не є неможливим, це відбувається. Відбувається й зі мною. Тільки зі мною. Вона така гарна й молода; мабуть, більш гарна, ніж молода: як виліплена. Я знаю, в цю саму мить вона випробовуватиме свою вірність, буде утверджувати й зміцнювати її в палких чоловічих обіймах, у довгих, вологих, умілих поцілунках ніжних атлетів, перед якими не може встояти жодна жінка з крови й кости, бо їх боїться: жодна, крім неї, яка жагуче їх приймає, віддається їм і в них розкошує, але від них не залежить. Бо вона з першопочатку знає, що повернеться до мене, і це не залежить від м’якости якого завгодно ліжка, від будь-кого в цьому черствому й зрадливому світі: тільки від неї й від мене.

Я почуваю себе так, як завжди, замикаючи щодня двері за останнім гостем. Не озираюсь ні праворуч, ні ліворуч, аби побачити, чи не йде вона до нашого дому, чи не вертається. Я знаю, її вірність — без краю, а наші зустрічі — як барвисті візерунки в калейдоскопі купленої на ярмарку іграшки. Що більше їх, то багатший калейдоскоп, то веселіший ярмарок. Але нікому не спаде на думку піти за ним від міста до міста: його чекатимуть наступного літа на цьому ж місці, як обіцяні ласощі. Мені її присутність насправді й не потрібна.

Потрібно вбити звичку спільного життя й замінити її диханням в унісон. Розв’язати вузол і перетворити повернення у свято. Двері розчиняються в день, який я ніколи не намагаюсь передбачити (не вірю в шосте чуття ), вона заходить, ніби щойно ходила по молоко і тепер, звичайно, вертається, вертається. Чим неймовірнішим стає її повернення — тим меншим є мій сумнів у тому, що вона покине мене, а більшою є впевненість, що найкраще нам, і мені і їй, як на судні після бурі, саме тоді, коли вона відчинить двері корчми, пройде повз довгий шинквас і підніметься тридцятьма двома сходинками в нашу кімнату над корчмою. Що менше підстав для вірности, Левице, то більшою вона стає. Вона завжди більша від спокуси забути і корчму, й цілісінький день за шинквасом, і мою вбогість, її самотність, нашу непотрібність...

Коли вона зникла цього разу, я сказав, що вб’ю її, якщо вона повернеться. Я повинен бачити край. Повинен підтвердити свою впевненість у те, що наша вірність не має меж. Сказав їй це посміхаючись. Я повинен утвердити і для себе, й для неї, що безмежна вірність означає безмежну довіру, яка не переборює перешкод, а просто не помічає, не бачить їх. Я знаю: доки вона стікатиме кров’ю на моїх руках, ми обоє будемо щасливішими, ніж будь-коли, бо над цим уже нічого не зможе стати.

Левиця зализує рани. Роки обкрадають її надію. Не лише тому, що мисливців стає більше, а й тому, що красі її додають чару. Все більше вдаваних мисливців, які розкидаються грошима й порохом, а охоронці захищають їм плечі. Вони не віддадуть ні крихти свого життя, аби здобути Найгарнішу із усіх левиць, хоча вмить забрали б це життя в неї. Великий мисливець не такий. Принаймні не був таким, а тепер — хтозна? Вже мало залишилось тих, хто б пам’ятав, як він сам-один, з рушницею в руках блукає саваною, далекий від п’яного натовпу, і змагається з рівними за силою суперниками — без жодної переваги, без конюхів, без охоронців, джипів, нічних прожекторів... Його більше не вабить ні полювання, ні краса савани, йому цікаво лише в його корчмі, куди сходяться всі мисливці, щоб оповісти свої пригоди, в яких звір здобувається без полювання, в яких усе легко, корчмарю, так мляво й непотрібно, жінко. Чи розповідають йому часом про свої мудрування: стріляти слід одразу, слід брати перевагою, силою, хапати своє щастя за косу, бо правду кажуть, що з другого боку воно лисе...

Чи зізнаються йому, напівп’яні, що хто так не зробить, той опускає рушницю перед поглядом Найгарнішої з усіх левиць, витріщається на неї, мов загіпнотизований, жує свою котлету, обсипаний холодним потом безсилі перед красою й страхом. Вся в ранах од вічних переслідувань, Левиця має свою вбивчу зброю — погляд глибоких, темних очей, який проходить крізь їхні зіниці і, пробивши, мов снайперська куля, череп за п’ять сантиметрів над епістрофеєм, вилітає з їхньої свідомости в савану, ніби нічого й не сталося, ніби краси не може навіть торкнутися, не те щоб ушкодити — якийсь телепень із револьвером, який не любить полювання, волі, небезпеки, рівних сил, випробувань відваги; у якого вже є рушниця, порох, охоронці, служники, носії, безпечний транспорт, лід до напою о шостій пополудні, радіостанція, дім, жінка, діти, майно, зоологічний сад, в’язниця для оманливої вічности краси...

Перед поглядом Найгарнішої з усіх левиць, — якщо не вистрілити одразу, як жоден не зробив, — рушниця невдахи в’яне й, нажаханий незнаною йому красою й силою, закам’янілий перед побаченою мукою й розкішшю він утікає не озираючися, думаючи вже лише про себе, вже люблячи свою шкіру, свої кості й своє тіло, у вічності яких ніколи не сумнівався, вже зовсім байдужий до майбутньої долі Найбільшого з усіх трофеїв, яких він коли-небудь бажав, не розуміючи власного зухвальства...

Левиця зализує свої рани і хоче все вирішити за тих невдах. Досить утеч. Час припинити нарешті ці невпинні гони, переховування, уникання слідів _умових шин, прицільних інфрачервоних нічних прожекторів... Час припинити муки переслідувачів і ввійти таки в їхнє життя — бодай нашвидку, бо вони й не думають про це в своїй наївності, залишаючи незахищеними власні плечі і поспішаючи якнайшвидше отримати те, чого запраглося їм мати минулої неділі о шостій пополудні в очеретяному гамаку на охайно підстриженому квітнику; стоять під деревом, за два метри від її вишкірених ікол, і смішно тоді дивитись на рушницю в їхніх руках — як на зломлену герлигу пастуха.

Вони кружляють берегом озера й не відчувають її подиху на власній потилиці, притискаються до стрімкої скелі, не підозрюючи про два розпечені ока на бескиді. Бо не вірять, що це можливо, бо їм у жодну звивину мозку не заповзла думка про те, що й їхнє життя може бути тістом, яке хтось колись замісить так, як забажає,— з нахабства чи зі страху... Але, Левиця знає, що вони не ставлять на карту свого життя, аби завоювати — а чи заслужити — життя її, й тому відмовляється забирати в них їхнє. Вона просто лишається непоміченою й зализує на самоті свої рани. А зараз уже й того не робить: зараз вона наближається до міста.

Так, я час від часу зникаю, але щоразу вертаюся. Він не питає мене, ані куди я йду, ані з ким. Бо його не обходить те, що нас оточує. Що поза нами.

Незбагненно, як легко він приймає мене у свій дім, коли я вертаюся, без запитань, без ревнощів, без жодного здивування, без образи навіть. А проте, немає й крихітного знаку полегшення. Знаю, він завжди мене прийматиме. Раз у раз я зникаю все надовше. На мене чекають молоді атлети в лімузинах. Я цілуюся з ними відразу ж на порозі його корчми. При виході лише киваю йому головою, щоб не втішав себе солодкою надією на те, що мене можна позбутися, що колись я зникну назавжди з його життя, як та Левиця, яку він прогнав у савану. Він добре знає, куди я йду. Для чого йду. Киваю йому лиш раз, але він це завжди бачить. Ніби кажу: так, я знову йду, — а потім виходжу. Кожного разу назавжди. Коли я опиняюся на вулиці, назавжди зникають корчма, тісна кімнатка над нею, обличчя, між якими губиться і його обличчя. Він десь тут, між ними, але в ту хвилину я його вже не бачу.

Він, звичайно, набагато кращий за мене. Він не живе бажанням щось змінити. Просто відповідає на мій помах і залишається зі своїм стражданням. Киває мені, мов морякові, який вертається на свій корабель — вічно, навіки. Завжди залишаю його з надією на те, що він щось скаже, що він розлютиться, що заборонить чи хоча б не прийме мене, коли я знову захочу повернутись. Він принижує мене своєю вірністю, показує мені, ніби впевнений у тому, що я нічого не можу змінити, що наш зв’язок незламний, наша вірність куди сильніша за кохання, яке ми нищимо кожен по-своєму: я — зниканням, а він — поверненнями.

Я не хочу його розуміння — хочу гніву, нелюдського гніву, який допоміг би мені врятувати його для мене і для нього самого, врятувати кохання, яке перетворюється в подобу вірности — мліючу кашу двох істот, які сидять у своїх глибоких зручних норах; там їм безпечно, та вибратися звідти вони не можуть. Але він холоднокровно й самовпевнено дає мені все більше занурюватись в оргії, він дозволяє мені, ще теплій від пристрасти, без сорому повертатися додому, заходити в двері, проходити повз довгий шинквас, неуважно кивнути і з важким поглядом на плечах піднятися нагору 32 сходинками, до його — до нашої кімнати.

Для мене тоді найкраще було б померти. Його вірність більша за людську: вона без міри і без краю, на неї не впливає ніщо, вона байдужа до причин, які мали б її похитнути бодай трохи. Вона безлика. Страшно жити, усвідомлюючи, що ніколи не зможеш свого кохання дорівняти до його, скільки б того не прагнула. Останнього разу я виманила нарешті в нього обіцянку вбити мене, якщо повернуся знову. Зараз мені легше, бо так ми припинимо з тим назавжди. Бо далі так не можна: це понад межами людського кохання.

Якщо він хоче впевнитись у моїй вірності, — йому доведеться полюбити спогад про мене, бо я цього більше не витримую. Якщо хоче втішатися неподільною єдністю двох безмежних вірностей, він таки повинен вистрілити, після стількох років, але не так, як стріляв у звіра, обдумуючи постріл, моє падіння, тіло на руках, передсмертні здригання й благаючий погляд, з кінематографічним розумінням і стражданням втуплений у нього, бо знає, що тільки смерть на передньому плані полотна може зачаровувати.

З легким серцем стою перед входом. Лімузин їде, а я чую шум, музику, розмову і дзвін келихів у корчмі: в цьому мисливському обійсті вони п’ють, холонучи від страху. Всі будуть бачити, що я завжди повертаюся, що він не може мене прогнати ані своєю нелюдською гордістю, ані зневагою. Він побачить, що не може любити лише своє кохання, а мене — ні. Побачить, що ніколи й не кохав мене.

Ні, Левиця ніколи нікуди не йшла, бо ніколи не верталася. Тепер вона вирішила повернутись і блукає містом, перетворившись на хижого звіра, на лихо. Але Великого мисливця це не обходить. Бо це не є частиною його життя, наповненого вірністю. Це належить до того, що його оточує, але є поза ним.

Левиця вже не зализує свої рани. Не стало чудового кошеняти, яке ховалося за черевиком Великого мисливця. Вже немає захисників — ні теплого покривала, ні сильної й ніжної руки; є тільки спогад про щось велике й гарне, що викликає біль. Тепер вони — лише корчмар і хижий звір у невеликому наляканому містечку на краю савани.

Левиця не пам’ятає міста, але відчуває його кожним своїм кроком: вона робить так, як навчив її Великий мисливець, коли ще був Великим мисливцем. Вона повертає його знання, його мудрість, спритність, всесилля. Вміло уникає переслідувачів, нападає тільки вночі, блискавично й рішуче. Мисливці засіли в Lobby Sheraton з радіо й пляшками, матері позамикали дітей за важкими віконницями й дверима за сімома замками, чоловіки ввіткнули за пояс зброю. Левиця в місті, але її вже ніхто не переслідує: від неї втікають. Нікому вже немає діла до її краси, до її чудової шкіри й глибоких очей: зараз її губи вогкі від свіжої крови жертв, а навкруг очей видніють великі червоні кола ненависти.

Щоночі хтось гине, а страх зростає, бо тепер уже всім зрозуміло: звір убиває не з потреби, а з ненависти, людей знаходять посеред вулиці, перед дверима своїх будинків, за кермом автомобіля, в яру край дороги, і всі вони ніби просто сплять, ніби переживають свій великий вічний сон, у який смерть увійшла лише двома короткими й рішучими блискавками зіниць на потилиці та згустком запеченої крови. Немає роздертих нутрощів, немає бенкету для койотів, ніхто не пожирає їхніх тіл і не п’є їхньої крови. Гендлярі, візники, подорожні, волоцюги, батьки, діти, закохані, зрадники, — всі лишаються там, де їх перестріла доля.

Більше не прагнуть Найгарнішої з усіх левиць ані через її красу, ані не мріють, нікчемні зухвальці, про її шкуру. Вони б радо зреклись тієї шкури, аби ніколи більше не бачити, ніколи не чути, щоб викинути її назавжди зі свого життя, в якому вона ніколи й не існувала,— принаймні до тої хвилини, від якої почала боротися за своє місце: тут, у розпеченій точці між діафрагмою та шлунком, яка пашить вогнем, щойно згадується її ім’я. Вони б усе віддали тому, хто звільнить їх від чудовиська, яке збирає данину за красу й вірність: щоб позбутися краси й жаху, щоб повернутись до мліючої кашки свого непевного життя, в якому навіть пристрасть не є постійною. Зараз, проте, вони таки повинні знайти і знищити її, та ще й без звичного для себе арсеналу: тут, на своєму порозі, можливо, в піжамі, можливо з намиленими руками, можливо, з мискою паруючої юшки на столі.

Всупереч їхньому бажанню, Левиця ввійшла своїми щелепами в їхнє життя і далі — в їхню смерть. Залишилось їй найтяжче з усього: повернути пам’ять одному з них, оживити його на очах в усіх. Знову створити Великого мисливця й подарувати людям їхнього рятівника.

Дні минають, а Великий мисливець не з’являється. Кожного вечора Найгарніша з усіх левиць, невидима за кущами й травами, дивиться на нього, перетвореного на корчмаря: як проводжає він останніх гостей, як зачиняє корчму, замикає ворота. Він не ховається, але Левиця знає, що це не хоробрість: він не бачить ні міста, ні страху, ні лімузинів, бо чекає на Жінку з голосним сміхом. Стоїть за шинквасом і дивиться на ворота. З далекої прірви спогадів не може викликати навіть того часу, коли він був Найбільшим мисливцем савани й мав Найгарнішу з усіх левиць. Своє життя пам’ятає лише відтоді, як у ньому з’явилася Жінка з голосним сміхом — той сміх заглушив постріли мисливської рушниці, а червоне розпущене волосся дешевою пеленою заслало його гострий зір. Це було лише за мить до того, як він одвів свою Левицю глибоко в савану й боягузливо втік, даруючи їй свободу. Принаймні так — свободою — назвала Жінка з голосним сміхом цю вічну самотність, на яку засудив її Великий мисливець, назавжди переставши бути Великим мисливцем. Вона й не намагалась повернутися, хоча товстий слід _умових шин знайти було нескладно; бо вічно йти і повертатися не можна: це — привілей вільних, а не вірних.

Минуло багато посух і вітри перенесли багато жовтої пилюки над головами корчмаря та Жінки з голосним сміхом. Але Левиця допоможе Великому мисливцеві знову воскреснути. Вона дивиться з-за густих трав на двері корчми і думає, як це буде: стануть переказувати, додавати, присягатися, ніби самі бачили, як він звів рушницю, як прицілився, як одним-єдиним пострілом... Від корчми до курної стежки, яка веде з міста в савану, — лиш кілька кроків, а потім починаються високі трави, і якщо вона піде в свою самотність і свободу, слідом не рушить ніхто, й багато днів усі будуть чекати, аж доки хтось наважиться й вигукне брехливо і голосно: вона загинула, я чув постріли, вона отруїлась, її забрав весняний вир, вона наступила на оголений дріт... що завгодно, що всім сподобається: її немає, але й більше від того: її не існує, а тому досить про неї; вона зникла з міста і з їхнього життя, в яке увійшла силою. Треба було б наздогнати її, сплатити данину і розквитатися, бо це — по-чоловічому; але якщо її немає, якщо ніколи не було, то ми можемо погодитись, корчмарю, що такого ніколи й не могло бути, домовитись, що ніколи про неї не чули, жінко, бо тут нічого не сталося, бо ніщо не може втрутитись у наше життя, перешкодити нам прожити його так, як було домовлено від початку, сусіде, не може цього зробити й Найгарніша з усіх левиць — ні красою, ані жорстокістю: бо для нас вона не існує. Але вона існуватиме, якщо лежатиме в пилюці перед порогом корчми, існуватиме хоча б на хвилю для корчмаря, який на очах у всіх перетвориться на Великого мисливця, Рятівника цілого міста, він вистрілить, якщо захоче мати свою Жінку з голосним сміхом. Вона закінчить життя, як і почала: біля черевика Великого мисливця, чия рушниця й далі стріляє. Нарешті вони будуть разом.

Не можу пригадати, чому спорожніли вулиці. Я змастив рушницю і вклав кулю. Стою за шинквасом і чекаю на свою Левицю, з довгою розпущеною гривою, гарячу від кохання, наповнену, вірну. Кажуть, тепер небезпечно ходити вулицями, але я не можу збагнути чому. Все менше людей у корчмі, всі розмовляють тихо, але мене це вже не цікавить. Бо це не є частиною мого і її життя, наповненого вірністю. Це є лиш тим, що нас оточує, що є поза нами. Вб’ю її.

Ось я прийшла. Приємно їхати безлюдними вулицями — ніби їдеш містом привидів. Не працюють ліхтарі, немає перехожих, немає автомобілів. Він віз мене швидко і вправно. Любив палко, вміло. Я задоволена. Даю йому золотий ланцюжок — він заслужив його. Від нього мені нічого більше не потрібно. Відмовляюся від зустрічі іншим разом, бо іншого разу не буде. Він — там, за вікном, бачить цей лімузин, знає, що в цю хвилину я виходжу з нього, знає, що я біля порога, і коли двері відчиняться, він вистрілить: у голову чи в груди? Захоче запам’ятати моє обличчя в труні чи йому це не потрібно? Можливо, це заважатиме йому пам’ятати про мене? Можливо, тому він захоче його спотворити? Цього не бажала б жодна жінка, але, зрештою, чи це важливо? Коли куля вилетить, ми нарешті з’єднаємось у нашій нелюдській, несамовитій вірності.

Востаннє зализує Левиця свої рани. Робить це повільно й поважно, хоч Жінка з голосним сміхом уже вийшла з лімузина й стоїть на порозі корчми. Часу лишилось небагато, але Левиця й далі злизує з себе пилюку, присохлу кров жертв, траву, заплутані в шерсті реп’яхи. Тепер вона знову — Найгарніша з усіх левиць, його улюблениця, а не кровожерна вбивця, знову її шерсть виблискує, як спокійна озерна вода, а погляд ріже, мов грім — крону сухого дерева. Вона готова до останнього з’єднання, до ціни вірности. Швидким танцюючим кроком, у всій своїй розкоші йде Левиця до нерішучої Жінки з голосним сміхом, яка, о диво, не починає тремтіти, а лиш панічно дивиться на двері.

Чому вона не заходить? Що їй заважає? Вона вагається? Вона справді вернулася? Вона краща за мене, тому я повинен дочекатися її. Я не можу її пожаліти, бо тоді вона зневажить мене й зникне назавжди. Я повинен вистрілити, заради нас обох. Доки однією рукою відчиняю двері, дивуюся з ваги рушниці в другій. Багато років тому піднімав я її востаннє. Але знаю, що вцілю, бо я — Найбільший з усіх мисливців.

Чому він не зводить рушницю? Навіщо зачиняє за собою двері? Звідки в ньому така впевненість, що я не передумаю, що не втечу, не почну нове життя в новому місті, далеко від нього й від його надлюдської сили? Мене принижує ця самовпевненість, але нехай він бачить, що я не боюсь ні його, ні цього прекрасного хижого звіра, що дихає мені в потилицю, що може кожної миті кинутись і розірвати нас обох. Але Левиця нас не стосується: вона — поза нашим життям, наповненим безмежною вірністю. Вона — тільки частина простору, що нас оточує, що є поза нами.

Левиця? Що, як стрибне? Що, як свою єдину кулю треба буде відправити межи очі звірові? Ні, Жінко, ця куля для тебе, не бійся, швидко ми будемо разом, я не маю чим боронитися від Левиці, моя левице, вона розірве мене поряд із твоїм тілом, зовсім поруч від тебе, але, зрештою, чи це важливо? Вона — поза нашим життям, наповненим безмежною вірністю. Вона — тільки частина простору, що нас оточує, що поза нами.

Він зводить рушницю. Зрозумів. Отже, все ж таки в голову! Йому не потрібно моє обличчя. Звір наближається. Він повинен стріляти, якщо не хоче віддати мене цій тварюці! Вже !

Найкраща з усіх Левиць ступає крок до Жінки з голосним сміхом і бачить, як рушниця повільно зводиться. Після стількох років, думає вона, Великий мисливець знову буде поряд. Хіба важливо, що він цілиться їй межи очі, якщо вона залишиться біля нього, якщо страх, заздрість, ненависть переляканих міщан назавжди зв’яжуть їхні імена, якщо назвуть його Корчмарем, який убив Найгарнішу з усіх левиць? Але він цілиться в жінку! Чи можливо?! Левиця стрибає до Жінки з голосним сміхом, і в ту ж мить цілим тілом відчуває довге, як у прірві, відлуння рушничного пострілу. Не відчуває більше своїх дужих ніг, тільки бачить жовту пилюку, черевик Великого мисливця, який наближається, Жінку з голосним сміхом, яка без жодного слова вертається, сідає в автомобіль і назавжди їде. Левиця швидко дихає, спостерігаючи за цівкою крові, яка витікає з глибокої рани в грудях, і з полегкістю дивиться на рушницю, кинуту біля її лап. Усе знову на місці. Знову вони разом, а юрби людей, що виходять зі своїх будинків, заступають сцену з автомобілем, вже майже зниклим у хмарі куряви.

Слава, як височенний будинок, падає на самотні розгублені плечі Найбільшого мисливця, плечі здригаються, а потім трясуться від ридань. Замість великої червоної рани на своїх грудях Найгарніша з усіх левиць лиже запорошений черевик Найбільшого з усіх мисливців, — чия куля, тільки вона це знає, не влучила в ціль, — і тоне в примарній жовтій пилюці своєї вірности.