Ольга Рось

“МОЛОДА СЕРБСЬКА ПРОЗА”, АБО “ПРОЗА ВІДМІННОСТЕЙ”

Літературне явище, відоме під назвою “молода сербська проза”, або “проза відмінностей” — якісно новий етап у розвитку сербської літератури 80-х років. Суперечливість висловлювань критики з приводу “молодої прози” і небувала популярність авторів цього літературного об’єднання дозволяють припустити, що знайомство з нею буде цікавим і корисним для українського читача.

Повоєнні десятиліття у сербській літературі були епохою домінантного панування реалізму. Як і література будь-якого іншого напрямку, вона створила декілька справжніх творів і цілий ряд пересічних. На тлі величезної кількості посередніх книг і авторів незаперечним літературним досягненням того періоду є твори М. Ковача (“Моя сестра Еліда”, 1965), Б. Чосича (“Роль моєї сім’ї у світовій революції”, 1969), Д. Михайловича (“На добраніч, Фреде”,1967), Д. Кіша (“Ранні скорботи”, 1970) та деякі інші. Прoте, загальна атмосфера була далеко не найкращою: цей час увійшов в історію як період задушливого диктату фактографічної династії, армії її послідовників, продовжувачів і наслідувачів, від яких у кінці 70-х років тяжко було дихати. Втім, дуже швидко ця “мертва доба” перетворилася в “нову хвилю”. На зламі 70-х і 80-х років у літературу прийшли автори, які почали писати інакше, ніж було заведено в 50-х, 60-х, 70-х роках — вони скаламутили чисте небо традиційної літератури; їхню нову техніку, інакші форми і принципи структури тексту помітили відразу. Критика назвала цю літературу “молодою сербською прозою”, або “прозою відмінності”. В 1981 р. в часописі “Поле” з’явилася перша стаття, у якій говорилося про те, що в літературу прийшло нове покоління: “Можна говорити про явище генераційної поетики; вони схильні до експериментів у формальній структурі твору... вони значно радикальніші від усіх своїх попередників у пошуках нового; вони є повною протилежністю моделі фактографічної прози. Тексти цих авторів — це абсолютно флюїдне прозове полотно, в якому будь-яке твердження є змінним, а вільна структура форми і уникання чіткої семантичної визначеності породжують все нові й нові значення”. З того часу “молодій прозі” як новому літературному феномену присвятили не один десяток публікацій і дискусій. Окутані димом свого часу, наодинці перед його байдужістю, розіп’яті між традицією та деміфологізованою свідомістю, у загальному хаосі цінностей і мішанині критеріїв, вони прагнули досягнути впізнаваності свого голосу, протиставитись канонам, стильовим комплексам, традиційним формам і способам вираження суті; вони намагались боротися за нового читача і за нове розуміння літератури.

“Проза відмінностей” перервала нарешті патологічну прив’язаність сербської літератури до національної традиції — вона відвернулась від ярмарку вітчизняної історії і стала більш космополітичною, ніж національною. Письменник перестав бути охоронцем національних інтересів. “Молода проза” додала сербській літературі того, чого їй завжди бракувало: “В культури такої, як наша, ніколи не болітиме голова від занадто частого повертання до світу; наша культура — це дуже провінційна культура, яка тяжіє до замикання у власному світі. Письменники, які зверталися до європейської і світової традиції, в нас завжди були в опалі”,— писав С. Басара, один з найвідоміших представників цієї прози. Так, скажімо, про Данила Кіша, безпосереднього попередника молодої сербської прози, критика ще зовсім недавно стверджувала: “Він є абсолютно чужорідним тілом у контексті сербської літератури...”. “Молода проза” ближча до світової літературної традиції: за взірець вона взяла творчість Борхеса, Йонеско, Беккета, Кортасара, Хармса, Бруно Шульца, Кафки. Серед найбільших вітчизняних авторитетів цієї прози — письменники “середньої генерації”: Б. Пекіч, М. Ковач, Б. Чосич, перекладені на українську мову М. Павич та Д. Кіш — зовсім недавня історія сербської літератури, попередники “прози відмінностей”, що творили в епоху панування фактографічної прози.

“Молода проза” створила свій світ — світ розповіді, світ складних комбінацій, ярмарку вчинків, круговерті й хаосу. Все це, об’єднавшись у єдине ціле, народило несподівані й цікаві результати, привернуло увагу, викликало нерозуміння кожного, хто не був готовий до її сприйняття. Вона вимагала до себе специфічного підходу. Для критики вона ставала все більш незрозумілою: що це — щось справді нове чи лиш монтаж традицій і сукупність напівекспериментів, які утворили ще один літературний гербарій? — не раз запитували дослідники цієї прози.

Їх генеральне гасло — сумніви й заперечення: міфів, ідолів, непохитних істин, самих себе: чи вірю я в те , що пишу, і в те все, що вже було написане? Сучасний цивілізований світ, якому байдуже, чи пишуть сьогодні, чи ні (він все одно не зміниться), залишив їм невеликий вибір: або мовчати, або озброїтися сумнівами, іронією, запереченням усього й писати. “Молода проза” вибрала друге — сумніваюся, отже існую! Тому — паралельні назви: “проза сумніву”, “проза заперечення”.

Акцент у їхній творчості зміщується з питання “що” писати на “як” писати: адже всі справжні історії вже переказані, більше немає про що розповідати. Тому “молоду сербську прозу” цікавлять не так події й герої, які, пов’язуючись у єдине ціле, творять оповідання в класичному його розумінні. Їх більше приваблює формальна сторона. У них нове відношення до форми — як до носія значень, носія знань про світ. Письменники цієї генерації не розповідають, а демонструють розповідь: вони не описують подій, не передають атмосфери, не викликають емоцій, а показують різні можливості книжкового оформлення щойно перерахованого. Вони творять нову реальність — власну, суб’єктивну, деформовану й аморфну, часто — абсурдну. Або — фантастичну: фантастична розповідає про неймовірне, в абсурдній неймовірним є все.

Звідси — відсутність межі між реальністю і творчістю, зміщення відчуття часу і простору, з’ява нового феномену “наслідків без причин”.

Завдяки високому культу слова тексти набувають багатозначності, стають натякаючими й символічними: їхні автори — мешканці необробленого епікурейського саду мови, а їхня творчість — суцільний мовний карнавал. Вони пишуть лише те, що є необхідним; все інше, суб’єктивне, додає сам читач. Так твориться повна відкритість твору.

В розмовах про “молоду сербську прозу” критика часто вживає термін “повернення до Шахразади” , означуючи ним повернення авторів цієї генерації до одного з празразків розповідних систем — таких, як Шахразадин, відомий нам з “Казок 1001 ночі”, до класичного короткого оповідання. Тільки сьогодні ця оповідь стала інакшою. Не варто боятися повторів — стверджують автори “прози відмінностей”,– адже й уже розказані оповідання можна безліч разів перерозповідати, і кожен раз по-новому. Мізерний обсяг слів ніколи не покриє величезного простору дійсності. Користуючись Шахразадиними засобами розповіді — переважанням казкового, міфічного, фантастичного, яке базується на принципах вічного, типового, чистого й цнотливого,— автори вносять у цю розповідь риси свого часу — індивідуальне, фраґментарне, асоціативне, багатоваріантне і миттєве. В результаті з’єднання класичних елементів і сучасних засобів утворилась своєрідна парадигма світу оповідань “молодої прози”.

Серед авторів, які прийшли в сербську літературу на цій хвилі, відомі сьогодні імена С. Басара, Н. Мітрович, Р. Петкович, В. Піштало, М. Тохоль, Б. Анджич, Д. Писарев. Проте, об’єднання їх під гаслом єдиного літературного концепту було доволі недовгочасним: необхідність у згрупованні, яке на етапі входження у літературу є доцільним і необхідним, швидко зникла. Автори, яких критика вже звикла іменувати найталановитішими представниками “молодої сербської прози”, однозначно відмовляються від причетності до будь-яких літературних об’єднань: писання є актом абсолютно індивідуальним, а будь-які літературні групи можуть сьогодні створюватися лише синтетично, вважають вони. Їхнє бажання творити щось “відмінне” завжди було сильнішим від потягу до об’єднання — відмінне і від попереднього літературного процесу, і один від одного, і всередині себе самих.

Автори, переклади яких пропонуються увазі читача, належать до найяскравіших імен цієї генерації. Бранку Анджичу притаманна та класична рівновага форми і змісту, яка так часто є ідеалом у літературі. Автор перебуває поза межами різноманітних “стилістичних вправ” і творить свій особливий тип реалізму. Поєднання сучасно-іронічного і традиційно-казкового, універсальність розповіді і одночасне заперечення в ній усталених стереотипів оновлює класично-вичерпані теми і жанри — як, скажімо, відбувається в оповіданні “Левиця лиже рани” з так званим кліше “любовного трикутника”.

Неманя Мітрович, що його вважають однією з найбільших постатей “прози відмінностей” — автор, що пише на межі прози та поезії. Його творчий акцент — на мові й слові, що є спробою витворення нового жанрового стилю — так званого “поетичного мовлення”. В кращих традиціях європейської фантастики, з небувалою уявою творить він у своїх оповіданнях нові міфи й світи — величезний новий космос, який стає альтернативою до відомої нам зі старих міфів картини світу: деміфологізація і заперечення давніх істин є підтвердженням одного з визначальних принципів “прози відмінностей”.

Переконливий і доволі традиційний Радослав Петкович звертається до класичного жанру лицарського роману — беручи натхнення в неперевершених літературних здобутках далекого минулого, він розважається ними, як іграшкою, використовуючи за головну зброю іронію та самоіронію, вносячи до сюжету нові змістові варіації й ориґінальне трактування ситуації.

Сьогодні “молода проза” вже є історією сербської літератури. Вона викликала навколо себе багато суперечок і привернула багато уваги. Але, мабуть, ще й тепер, після всіх проведених розмов, дискусій, анкет і публікацій небагато знайдеться тих, хто отримав би “відмінно” на іспиті з розуміння цієї літератури.