Молода сербська проза

Радослав Петкович

ЛИЦАР, ПЕС І ЧОРТ

(Варіації за Дюрером)

З сербської переклала Ольга РОСЬ

Лицар їхав похмурим лісом і думав, що слідом за ним біжить його вірний пес, а тоді побачив, що біжить ще й чорт (упізнав того по рогах, схожих на коров’ячі). Він одразу збагнув, що справи кепські. Став і пильно подивився на чорта.

Чорт примружився.

Пес байдуже пробіг мимо.

Лицар саме повертався від гробу Господнього, й зараз новий супутник був йому зовсім ні до чого. Коли сонце піднялося над лісом, він уже не сумнівався, що зустріч ця не випадкова й чорт переслідує саме його — пес, проте, на відміну від лицаря, й трохи не хвилювався.

“Чорти побрали б усі ті байки, що вчать нас різних побрехеньок, — подумав лицар. — Зараз пес повинен підібгати хвоста і відчайдушно завити”.

Пес побіг у кущі за перепілкою. Лицар подумав, чи не завити самому, але не мав хвоста. Що ж до чорта, то він був повернутий лицем — а чи писком — як краще сказати, коли мова йде про чорта? — тож про існування його хвоста лицар міг лише здогадуватись. Навіть якщо хвіст існував, великої втіхи лицарю це не давало.

Перед тим як побачити чорта, лицар із мрійливою усмішкою згадував про останнє пограбування Замку. Нічого особливого не сталося, звичайна собі різанина, і вся причина варта була згадки лише через те, що була останньою. “Може, цей чорт явився саме через неї, — подумав він. – А може, справа й не в останньому пограбуванні; може, в передостанньому чи ще в котромусь? Зосередься, — сказав він сам собі. — Ти завжди говорив, що все, окрім найголовніших питань віри, можна пояснити розумом”.

В одному з останніх пограбувань — він не пам’ятав добре їхньої послідовности — сталося щось таке, що все ж запало йому в пам’ять; на даху дзвіниці він наздогнав жінку. Впавши спиною на дах, вона заклинала Богом оглянутися на неї. Коли лицарів член удерся в неї — набряклий ще від тої хвилі, в яку лицар, мов той пес, що чує здобич, перестрибнув через мур, — мабуть, уже повірила, що її молитву почуто. Закінчивши з тріумфом (найкраще злягатися під час розбою, завжди говорив лицар), він усе ж мав відчуття чогось недоробленого. Звичним лінивим порухом ноги він зіпхнув жінку з даху, провівши поглядом її розкинуті в повітрі стегна.

Лицар вирішив зустрітися зі своїм чортом. Зупинившись посеред лісової стежки, він різко повернув коня, ледь не розчавивши пса, й став чекати на чорта.

— Ти йдеш за мною через це, — почав він досить непевно. — Я не прийняв імені Божого, і тому ти приходиш...

Чорт позіхнув.

— Щоразу ті самі дурні розмови дурних лицарів, — сказав він і проминув вершника.

Сонце піднялося ще вище над деревами, і лицар зрозумів, що справи його куди гірші, ніж йому це здавалося попервах. Чорт проминув його й зараз повинен був, як підказував здоровий глузд, перебував перед ним, проте лицар чітко бачив його позаду. Лицар ні на хвилю не втрачав уваги й не вірив у те, що чорт міг заховатися край шляху так добре, аби він, проїжджаючи, не помітив його (на пса взагалі не можна було покладатися, коли справа стосувалася чортів; напевно, пес годився лише для полювання на зайців). Чорт його якось обдурив.

“Чортівня якась!” — подумав лицар. Не давали йому спокою ще й інші речі: хоча чорт і проминув його, лицар не тільки не помітив, чи є в того хвіст — казкам, як переконався лицар, вірити не можна, і він почував себе, мов дитя, обдурене бабою, — але й не міг сказати, як пройшов чорт. Верхи? (Верхи на чому їздить чорт?) чи пройшов на своїх двох (чотирьох?) ногах, обминувши його? Яке добре слово — минути — подумав лицар; він завжди говорив, що любить влучний удар (двозначний усміх) і влучне слово.

“Я зачекаю на нього, — подумав лицар. — Зачекаю мовчки. Мабуть, його дратують базіки, всі поводяться, як бовдури з казок; я ж тільки подивлюся на нього, пильніше. Все одно він нічого мені не відповість, хоч би що я запитував”.

Проте, коли чорт наблизився на кілька кроків, лицар загорланив:

— Усе це через той день: навколо стоять слуги, зібрані для остраху, а попереду всіх них — мати дитини, винуватиця. Хлопця виводять з льоху. Я наказую роздягти його, і дитя роздягають догола. Воно тремтить, божевільне від страху, не сміє й писнути... “Тримай його” — кричу я й спускаю зграю хортів.

“Брати Карамазови”, книга п’ята, розділ третій, — промовив чорт, зводячи очі до неба. — Чому я повинен слухати це белькотіння дурного лицаря, коли його ще й той росіянин не написав?

І пройшов біля пса, що зацікавлено його обнюхав.

Сонце стояло високо, і лицар анітрохи не здивувався, знову побачивши чорта позаду. “Якщо я не можу дізнатися навіть, який у нього хвіст... — подумав він — Мабуть, усе це й справді пов’язане з тим наскоком на Замок”.

Одв’язавши лютню сідла (він завжди говорив, що на світі є три добрі речі: добрий меч (двозначний усміх), добра жінка і добра музика), лицар заспівав:

Кого дідько налякав, той пропав, той пропав,

Дідька не боюся я, тра-ля-ляля-ля...

“Жінки люблять гарний голос і добрий удар, я завжди це говорив”, — пробурмотів він, торкаючи струни.

Пес занепокоєно подивився на нього.

“Не варто співати, — подумав лицар. — це нічого не дасть; той, що ми його живцем дерли, коли я вперше гуляв у Замку, співав на ввесь голос, от ми його всього й обдерли. Мені потрібно запитати що-небудь спокійно, впевнено, переконливо. Щоб хоч на мить збентежити його”.

Сонце почало котитися до заходу, а лицар утретє чекав чорта на стежці.

— Нащо ти йдеш за мною? — вереснув він. — Нащо?

— Нащо, — зітхнув чорт, — нащо мені завше слухати дурні запитання дурних лицарів?

І, проходячи, копнув ногою пса, що нервово гавкав.

Тіні на дорозі ставали все довшими; не маючи слуху, лицар смикав за струни лютні, надриваючись хрипким голосом:

Кого дідько налякав, той пропав, той пропав!

Дідька не боюся я, тра-ля-ляля-ляля-ля!”

Підібгавши хвоста, пес почав вити.

— Добре співаєш, — сказав чорт, наздогнавши лицаря. — Та й пісня добра. Давай разом заспіваємо.

— Як приятель скаже, — відповів лицар, плеснувши чорта по плечі так щиро, що той аж заточився. — Я завжди говорив: нема більшого добра, як веселий товариш у довгій дорозі.

І вони заспівали.

Пес дременув у хащу.

Вночі до села на узліссі наблизилась дивна примара у подертій лицарській одежі і з новісіньким чоботом на одній нозі; співала примара весь час одне й те саме, вдаряючи по лютні без жодної струни. Кінь був справний, і міг би це бути якийсь лицар після добрячої пиятики, якби лиш на десятки миль навколо було місце, де можна було б упитись. Тому селяни вирішили, що перед ними — божевільний, який пограбував мертвого лицаря,— мабуть, одного з тих, що поверталися від гробу Господнього й від пропасниці, втоми чи дідько його зна від чого ще, як мухи мерли по навколишніх лісах. Меч і залишки лицарського обладунку гарно закопали; коня поставили на саму солому: охлялий, він не впадав у вічі й чудово підходив для хомута.

Лицар жив на смітнику за селом; співав він завжди одну й ту саму пісню; лютню від нього часом ховали, щоб потішатися з його розпачливих пошуків, і нарешті заховали так добре, що вже й самі не знайшли. Жив він із милостини селян, себто з одної лиш води та вітру, а час від часу дітлашня закидувала його лайном. Все це його не дуже зачіпало; і тільки часом мучила його ностальгія.

“Як добре було б погуляти в Замку...”