Молода сербська проза

Неманя МИТРОВИЧ

СНИ І ДНІ

З сербської переклала Ольга РОСЬ

Повита лозою велика літера, якою починаються притчі в старих мудрих книгах, не пишністю своєю славна, а скромністю; перша літера притчі, яку могли б ми оповісти про себе, соромливо визирає з-за стебел того тихого саду, який покинули ми, ступивши до гамірного й метушливого світу думок. Хто пригадає сам початок свого існування? Німі роки передують нашим найпершим спогадам, і не випадково не пам’ятаємо ми тих днів. Тільки незнане не можна осквернити; воно — таємна і надійна опора нашого марного віку.

Життя починається каламутним спогадом, який, мов далека мерехтлива Північна зоря, виблискує в темряві дитинства. Заслони піднялися з повік, і першим, що взрів хлопець, була пітьма. Чоловік, чиє обличчя проступило крізь темряву, підійшов до нього єдиним кроком із безмежжя. Його очі горять; світло сиплеться крізь вії, як промені зірок, і осяває усміхнене ясне обличчя. Легкою рукою закоханого взяв він хлопця за руку й повів. Друга рука розшукала двері; одчинив їх і розтанув у світлі. Хлопець стоїть сам на порозі просторої кімнати. Мружиться, розтинаючи поглядом сонячні промені. Крізь сльози бачить постаті, які підводяться з-за столу, хрестячись. Він засоромився своєї наготи й потупив голову; так уклонився присутнім і побачив, що чорне святкове вбрання загасило сліпучу білину голого тіла. Заходить до кімнати, причиняючи двері в безодню. По черзі знайомиться з родичами і, врешті, з батьками. Займає своє місце за столом. Прислуговують їм балерини; заходять крізь стіни навшпиньки, приносять таці, на яких сплять раки й фазани. Дід устає й тремтячою рукою підносить келих, з якого вихлюпується вино. Відкашлюється; кашель є стрижнем промови. Дід повертається до внука й починає тост. Посередині речення забув слова; ніякова усмішка бореться з його товстими щоками. Обличчя навкруги столу, осяяні сліпучістю скатертини, робляться буряковими від ніяковости...

Хлопець прокидається в зів’ялій виснаженій постелі. На лоб і вуха натяг нічний очіпок, аби міль не поїла йому волосся. Тижнями він не встає; за спущеними фіранками проходять дні без імен. Волосся під очіпком посивіло, а шкіра зморщилася від нескінченного лежання, за одну зиму він став старцем. Слабий, наповнений мертвою кров’ю; а втім, він просто розпещений і лінивий, хвороба ж — то лиш відмовка. Цілими днями він нічого не робить, лише потягується й росте. Над губами й на щоки йому налипла павутина. Голос став грубшим, думки — темнішими. Він ховається од себе в сон. Або читає; біля подушки горить лампа, а книжка оповідає шепотінням сторінок. Мама тихо заходить до кімнати. На грудях несе в’язку букового хмизу, щоб годувати змій, які сичать у печі. Сніжинки над комином стають слізьми. Хати тонуть у снігу, що росте, мов тісто. На річці біліють баржі. Янгол стоїть на хмарі з перемерзлими ступнями. Хлопець згортає книжку, повну метеликів, і гасить світло; мушки, які щойно ховалися по закутках, швидко наповнюють кімнату. Без сну лежить він у темряві, наче мрець, що схрещеними руками обіймає себе в безмежній самотності. Приходить сон, сліпий тюремник із волоссям, повним павуків, і закриває йому очі пальцями, червоними від іржі ключів. Хлопець устає і кроком ляльки йде через кімнату, яку з’їла темрява. Стіна зупиняє руки, простягнуті до далекої ніжности. Хлопець пестить її й сухим шорстким язиком лиже вапно, якого десь усередині прагнуть його слабкі кості. Він ніколи не грався з іншими дітьми; він такий ніжний, що навіть мама не сміє його обійняти. Від батька він узяв кості й розум, а від неї — тіло й душу. Час йому прокинутись і навчитися, як думками корчують почуття.

На спаді остання зима дитинства. Лигне сніг. Заховані по ущелинах личинки цвітуть диявольським цвітом. Хлопець обійняв подушку й заховав у неї бридке прищате обличчя; він спить, бо не може визнати справжности світу. Місяць став чорним. Крізь подрані хмари світять і мружаться мрійливі зорі. Вуха кажанів тріпочуть у вихорі звуків; вони розчепірюють свої пожадливі пальці, на яких напнуті вітрила, й, мов тінь, провадять здобич крізь роси хмар. Дахи ховають їх від ранку, за яким котиться сонце. Прокидаються й позіхають квіти. Золото ллється крізь віконниці. Чути далекі рефрени катеринки й потріскування бруньок... Хлопець прокидається й сідає на край ліжка. Його скуйовджені думки розносять мухи по кімнаті. Крутнув головою ліворуч-праворуч, аби прокинутись. Ні, він не вірить у ті брехні, що оповіли йому сни! Потягується, вбираючи якнайбільше простору для насолоди. Надходять кращі дні, й він знову навчиться ходити. Взувся; тепер добре видно, як він підріс. Долає похмурий затхлий коридор. Відчиняє двері й у сльозах виходить на світло дня. Порив вітру збив із плаща хмару пороху. Іде блідий попід засліпленими фасадами й похмурими вікнами. Пари під високими зачісками й циліндрами перечіплюються об сонних черепах бруківки. Діти носять свої душі в кульках, що пливуть над їхніми головами. Небом подорожують хмари й квіти, а обережний добродій у чорних окулярах іде за своєю білою тростиною крізь сни. Хлопець заходить у парк поміж двох каменів, схожих на левів. Сідає на першу вільну лавку. Вітер, мов холодний вицвілий вогонь, лиже йому обличчя й руки. На збриженому плесі сидить лебідь з покірливою шиєю нареченої й грудьми офіцера. Слимаки ллються крізь чагарі, а кроти в темряві ковтають червів. Насіння мріє й смокче з землі все, аби зі спогадів створити паросток. Природа — упир; коріння доїть землю, а пуп’янки стріляють квітами. Настовбурчений, ніби з-під його шкіри має полізти щетина, хлопець дивиться навкруги очима без дна. Якби хтось заглянув до його зіниць, то побачив би, як там глибоко й темно. Небо вкрите капелюхами, які назбирав вітер. Під високими стовбурами алеї йде дівчина на підборах, що схожі на дві трояндові шпички; тримає шнур, прив’язаний до пуповини кульки. Старечі постаті човгають стежкою, спираючись на жереб’ячі ноги бамбукових палиць. Або сидять на лавках і широким рухом розквітлої долоні сіють крихти в море голубів. Збаламучений вітром Амур напинає лук із рогу; прицілюючись, підморгує закоханим. Хлопець тримає на колінах книжку, обкладену долонями, й ковтає вірші своїм новим глибоким голосом священика. Раптово спам’ятався; на лавці сидить незнайомий юнак і слухає його; чорна кудлата борода вкрала йому обличчя. В кутику губів тліє й осипається цигарка; вітер проганяє дим з його посмішки. Нахилився й промовив голосом, який тютюн перетворив у харчання. Хлопець згорнув книжку; вона не сміє бути розгорнутою, якщо її не стережуть очі. Розгублений. З мукою струшує звуки, перечіплюючись об кожне слово. Юнак простягає йому цигарку; припалює, заховавши в долонях золотий прапорець. Хлопець потяг диму й розчинився в його хмарі, видихнувши. Виповзло з нього глибоке зітхання, а на щоки піднялась усмішка. В забутті п’є він довгі дими. Вчиться дихати; роками робив це так, ніби ридав. Неспокій відпустив його, і він уперше зазирнув за страх. Язик — як пломінець у пітьмі вуст; слово за словом, він може освітити душу. Довго про щось розмовляли, як давні приятелі, а тоді юнак вийняв з кишені годинника й прочитав, що йому час іти. Стрілки з’єдналися; про нього думає товариш і чекає на нього. Повернув до кишені годинника й покликав хлопця йти за ним. Той кивнув головою, надто збуджений, щоб відповісти.

Вони швидко опинилися між стін обшарпаного вицвілого двору, перед дверима, які гербом прикрашала зморщена латунна маска. З коридору крізь чорні отвори очей і рота можна заглянути до передпокою, та все залишиться невидимим, бо всередині темінь. Бородань тричі вдарив перснем у двері, розцяцьковані смужками потрісканого лаку; чиєсь обличчя з того боку занурилось у маску, і два масні лискучі ока подивилися з-під її насуплених брів. Відчиняє їм величезне немовля з жалібними очима й подвійним підборіддям пелікана; хлопець ніколи ще не бачив такого товстуна. Вони скинули плащі й почепили їх на роги оленя, який витріщався зі стіни скляними очима. Заходять до кімнати, переповненої краденими коштовностями, й сідають на підлогу. Товстун пухкими пальцями кришить чорну запашну смолу – заборонене причастя з конопляного поту. Ковтає кілька довгих цівок диму й простягає люльку хлопцеві. Голова — лампа; коли думки загубляться в диму, дух, що знемагає в ній, звільниться й виконає кожне його бажання. Хлопець дивиться в горня, повне зірок, і дише крізь вогонь. Дим умиває його. Почав говорити й відчув, як змінюється смак слова. Стуляє очі й заходить у себе. Хвилі носять на гребенях його тиху каравелу; пливе під щоглами-плющами через море, розхитане сміхом. Пройшов крізь заслони в беззубих китових ротах і ступив до забутого світу. Закутаний пеленою, сидить він зігнувшись в утробі; пульсування маминого серця тисне йому на скроню. Губиться в павутині витоків. Воскрешає своїх предків і їхніми руками розкриває саркофаги, які ковтають один одного, мов розмальовані російські матрьошки, завмерлі в безруких дуплистих обіймах. Вага тягне планету вглиб, і він зостається сам між зір. Холодно. Пливучи крізь сміх, з глибин виринула старезна риба в лусці з нігтів і запитала в нього, чого він бажає. Її зябра — ребра гармоніки, міхи, що роздмухують безсмертний жар зірок; несподівано світлішає. Хлопець якусь мить мовчить, слухаючись думок, а тоді питає, чи правда, що зорі визначають долю. Скам’янілий під поглядом голих застиглих очей він слухає вірші, якими промовляє до нього таємниця. Все створено з вогню. Планети — охололі зірки. Риба співає, і слова гойдаються в її голосі. Земля, вода й повітря виникли з вогню, який стомився. Землі належить тіло, воді — почуття, а повітрю — розум. Тварини — ляльки, зліплені з землі й води. Вони становлять одне ціле, але Господь торкнувся саме людських вуст і вдихнув у них своє дихання, без якого вогонь не горить...

Знесилений від захоплення, яке ні на мить не залишає місця для сумніву, хлопець засинає, не дочекавшись кінця проповіді. Прокидається опухлий, з очима, заліпленими дьогтем. Брехня розпирає його думки й виштовхує геть почуття. Товстун і бородань сплять на підлозі, обійнявшись у нестерпній самотності. Хлопець скрадається, наче краб, і виходить, лишаючи за собою прочинені двері. Вулиці порожні. Швидше, ніж він почув на обличчі й руках перші краплі дощу, на бруківку посипались темні зорі. Раптово насупилось на бурю. Вечір прийшов завчасно; звідкілясь нечутно, без шуму витягли клин, короткий відріз із годинникового кола. Він біжить крізь чорні водоспади зливи й влітає до хати мокрий, засапавшись від бігу. В коридорі темно. Хлопець зупиняється перед кімнатою батьків, цілуючи вухом двері, і ті тихим голосом переповідають йому, що діється всередині. Тремтить і слухає батьків гавкіт і мамине нявчання. Раптово приходить тиша. Він іде до своєї кімнати й залазить під перину, велику, мов скирта. Сниться йому широка чорнильна річка, в якій цвітуть зорі. Бездомний блукалець, лахмітник, якого не визнає ніхто на світі, спаситель, наче дух, йде по воді; зірки пришпорюють і обпікають голі ступні, а біль жене його далі.

То — сон, який він бачив ще тоді, коли мама ховала його в собі, розпізнаючи його незрозумілі думки в своїх. Він вийшов до світу з лицем, пом’ятим від плачу, сліпа й нерозумна мураха, яка всі враження подрібнює до забуття. Спав, загорнений у тюрбан, вмощувався в обіймах і плакав у самоті, бо не вмів говорити. Тоді слова перейшли з вух у вуста, і він вітався з речами, перший раз називаючи їх на ім’я. Ріс — непомітно, як пересовуються стрілки на годиннику. На щоках проростали ляпаси й цілунки. Батько мовчав, а мама лише хитала головою, вклоняючись кожному слову, й усміхом утирала сльози.

Прокинувшись, батько відразу випиває каву й іде до перукарні. Посміюючись із дзеркала, перукар голить його так, ніби чистить рибу, а тоді ляпає по щоках напахченими долонями. Мама повертається з базару. Тягар переповнених кошиків відкриває їй кулаки. Вона варить їсти, цілуючи пальці, попечені на вогні; обід готується під шинелями покришок. Місить хліб, і тісто зітхає під її чистими руками; покрите рушником, воно росте, як великий білий гриб. Постіль вивітрилась на вікнах. Мама застеляє ліжка й прибирає в кімнатах. З порожніми очима глянцує дзеркала, стомлена від зусиль .стерти з них обличчя. В неділю ходить до церкви сповідатися у снах, наповнених спокусами. Священик нагадує їй, що Господь сотворив світ; дияволу не залишилось нічого, крім видінь, якими він спокушає душу, покинуту на себе в самотності сну. Постаріла; камінь укрив порцеляну її зубів і чайників. Нічна сорочка — зів’яла лілея, з якої, мов тички, стирчать кістляві ноги, пов’язані соромом. Біля узголів’я горить лампа; на _ноті тріпоче скорпіоняче жало. Закриває очі й рахує овець, які все більше подібні до хмар. Знову молода; гола, мов тварина, біжить вона лісом, який росте з єдиного кореня. Гонить її сатир з хвостом із жита. Озирається й крізь коси бачить його обличчя без очей, прооране дрижачими мавпячими ніздрями. Він здоганяє її в найвтомленішому краю лісу між трухлявими пеньками, згрібає непереможними руками й кидає на термітник. Тепер вона добре бачить його, велетенського й похмурого, із сонцем на плечі й іклами вепра у волоссі. Сліпий, він умощує їй між сідниць хвоста з лискучої шерсті й бісняво занурюється в неї кривавим вилупленим оком.

Чіпляючись за довгий плащ, до хлопця підходить невисокий пан під кучерявою шапкою з хутра. Зверху стирчать його вуха. Швидко, ніби спіткнувшись, він кланяється, відчиняє вікно й махає в ніч, усіяну зорями. Місячний серп — дельфін у леті; за мить він уже перед вікном, стоїть усміхнений, задихано свище. Сідлають його й летять до зеніту. Вітер лащиться до них. Зірки мерзнуть і тремтять, настовбурчені. Осінь. Кажани — листя, яке крутить вітер. Птахи відлітають у вирій. Вони летять над морем крил, крізь кладовище дирижаблів. Чимраз вище; втома сповільнює їхні рухи. Натрапляють на гігантських лінивих лі_ній, привидів, що розмахують сукнями, широкими, мов шатра. Залишають позаду тих блідих ніжних створінь зі сперми й єдиним стрибком проходять крізь осердя хвиль. Дельфін, махнувши хвостом, скидає їх зі спини, й вони, мов блазні, вистрибують на палубу піратського корабля. Кілька бочок рому допомогли їм швидко впоратися з розбійниками. За ватажка в них — півкапітана: дерев’яна нога, пов’язка на оці й папужин дзьоб замість руки. Засапавшись від боротьби, хлопець знаходить у його каюті .зелені плісняві карти ночі; хрест показує місце, на якому закопане золото з заходу сонця. Кожної ночі він повинен знову його знаходити й відкопувати, щоб прокинутися.

Однієї ночі він повернувся з міста саме тоді, коли батько вирішив утекти з дому й помандрувати з цирком. Мама спить. На грудях у неї сидить півень з поволокою в очах, горбань із головою, схованою між крил; удосвіта вона прокинеться з устами, закривавленими його поцілунком. Утікаючи від безглуздих розмов, батько скрадається. Продирається темним коридором і, рахуючи кроки, підходить до дверей, які несподівано відчиняються. Хлопець стоїть перед ним з настовбурченими віями, проганяючи метеликів із блискучих очей. Змішується темрява вулиці й дому. Босий, з капелюхом на голові, батько дивиться на нього крізь бурштинові окуляри коньяку; в одній руці тримає черевики, у другій — чемодан, набитий, ніби кінське черево. Дзвони на шпилях проголосили північ, і весна перейшла в літо. Без слова він повернувся до кімнати і взутий ліг до ліжка. Очі втонули в обличчі. Стоїть один на площі без берегів. Прапори в’ються над ним, стираючи зорі з неба. Приходить смерть і скидає чини з його плечей, позбавляючи відзнак. Звільняє душу від туги, а тіло — від важкости. Ніщо більше не втримує його, і він летить, махаючи світові, який зменшується, аж доки стає лише крапкою в кінці притчі.

Мама в день похорону косою обмела меблі й замкнулася в жалобі, що повінчала її з самотністю. Вуаль ховає потріскану порцеляну її почервонілих білків. Час загартував спогади; сліпа від сліз, бачить вона своє життя, скаламучене стражданнями. Простує тихим кипарисовим садком. Хлопець іде поряд, тримаючи її під руку, чорний, у тарганячому рединготі. Вони близько, й думки їхні змішуються; вперше сумує за батьком: не тому, що батька більш немає, а через те, що за цих обставин він сам повинен нести труну, похитуючись, мов Спаситель під вагою хреста. Підходять до ями. З зеніту дивиться лев’яча голова з кудлатою гривою. Батько рукою витер чоло, ухнув, як сова, й ліг до лакованої труни. Засипають його й лишають між стін, на які тисне увесь тягар всесвіту. Хлопець сягає холодної маминої руки. Тепер, коли все закінчилось, скидає з її обличчя вуаль і цілує мокрі солоні очі. Повертаються додому, прикипівши поглядом до черевиків, що самі ходять. Мама лягає в ліжко, схрестивши на грудях руки, обважнілі від тягаря, який пронесли крізь роки. Хлопець ходить від стіни до стіни, чекаючи на вечір. Застає його посередині кімнати. З дзеркала розглядає його хлопець такого ж зросту й рис. Душі їхні обмацуються ріжками равликів; ніч їх роз’єднує.

Прокидається з каламутними запльованими очима. Одягається й виходить у барвистий літній день. Дівчинка без брів плентає за гувернанткою, що несе її кульку. Поштар пришпорює велосипеда; біжить, не торкаючись ногами землі. З-за рогу вилітає відкритий лімузин. Батько розвалено сидить на задньому сидінні, — гладкий, лукавий і розбещений король розбійників. Рукою, важкою від банькатих перснів, тримає си_ару; відганяє дим і віддає вітрові для розваги. Охороняє його громило з перебитим носом і пом’ятими вухами. Під плащем ховається рука, прудкіша від кобри. Очі тліють у затінку картатого кашкета. Зблиснувши, наче риба, машина пролітає заворот. Колеса не вищать; каучук, з якого вони литі, був ціджений в лісах, у яких постріляно всіх птахів. Хлопець стоїть блідий під великою парасолею каштана, зиркаючи навкруги зіницями-блохами. Промені ллються крізь тремке листя. Все, що відбудеться вже наступної миті, стане непевним без підтверджень яви. Минуле — поза законами. Невдала батькова втеча й зворушливий похорон — підла брехня; перемогло в ньому те, що було сильного, та він забув про ніжність і став розбійником. Ховаючи руки в кишенях, хлопець ходить довгими алеями. У спогадах сплітаються миті, які пережив сам, про які чув од інших, читав десь а чи тільки снив. Сонце заходить; зараз, коли воно стомилося, він легко може дивитися на нього. Тепло виходить із дня, і він стає сумним. Заходить до кінотеатру. Кінооператор сам у своїй кабіні, як вартовий у маяку, котрий удосвіта йде на спочинок. Хлопець сидить у темряві й невсипуще дивиться в сон.

Один лише проміжок оддаляє фільм від дійсности, яку він наслідує. Фотографіям теж не вистачає руху; хлопець днями гортає альбоми старих сімейних фотографій, гербарії, заповнені старими пожовклими картинами, чия дрібно потріскана емаль схожа на нерватуру зів’ялого листя. Шпалери ретушованих облич, укриті шарами фарби, у святковій непорушності мисливських трофеїв... Одного дня він розшукав у сховку мамин посаг — величезний грамофон із ручкою й бляшаним в’юнком. Обтер порох і запустив плиту з чорного панциря. Хрипкий папужий тенор збурив повітря. Голка почала перескакувати, і мрець тіпався, аж поки грамофон стомився й став. Однієї ночі, був кінець літа, він закохався в актрису, яка давно померла. Він виснажився від співчуття до справжніх і до вигаданих доль. Дні, які проминули, знаходять у ньому тихий спокійний притулок. Час нагромаджує тягар, од якого не вміє звільнитися. Він живе в глибині й неблимно дивиться — риба, поросла зябрами, які не дають голосу піднестися з утроби в уста. Від предків він перебрав усе, чого вони не могли вирішити самі. Думає про смерть і ясно бачить дні, коли його не стане. Тривоги відпливуть за часом, а світ стане кращим, зцілюючись. Звинувачений у невідомому злочині, він борониться від яви гвардією паростків. Ховається за книгами або нишком курить. Гашиш — приправа для думок; пестить розум, заколисує тіло. Ембріон снить, і тіло йому не потрібне. Під величезною головою зіщулився вузол захирілих членів; подібний до краба, що скинув шкаралупу, він — атлас, заслабкий, щоб нести світ своєї голови.

Тіло зовсім слабне й знаходить вихід у хворобі, перебираючи на себе всі непорозуміння, що розсварили його думки. Перші осінні хмари засмітили небо, покинуте птахами. Осока лускає віспою. Крони в’януть, зморщуючись, мов піна, й наповнюють балкони листям. Хтось стукає; мати відчиняє, підхоплює мокрий плащ і заводить лікаря до кімнати. Тужливо співають відхилені дверцята печі. Пахнуть шкірки помаранчі. Хлопець спить, запорошений сіллю сліз і поту. Наповнена словами голова спочиває між рогами подушки. Лікар опускає на підлогу чорного саквояжа, підходить до хворого й підіймає повіки, під якими заховані білки — набряклі тельбухи мертвих рибин. Хлопець дивиться в голову, у сон. Над ліжком висить ікона: вершник ногами обійняв черево жеребця, який в жаху звився диба, й тризубом із блискавки прикував до землі крилатого крокодила. Лікар запихає руку до широкого жаб’ячого рота саквояжа й вставляє до вух кліщі стетоскопа. Сідає біля хлопця, розстібає йому піжаму й вухами кажана слухає тимпани серця — джерело, що квітне трояндами. Переносить стетоскоп до скроні. Чує сон; заплющує очі й починає оповідати хлопцевим голосом. Шепоче, випроваджуючи слова цілунками. Мати слухає його, настовбурчена, з колючками на шкірі. Заблукав у розповідях. Прагнув ніжности й пестив оксамит кротиць, та ті звели на нього зорі своїх дивовижних очей, яких ні перед ким не розтуляють. Двір замкнений, а ключі в замках покрились іржею. Не буде прокидатися... Останні слова перечепилися об схлипи й регіт. Лікар сахається, звільняючись од влади сну. Кліпає. Нечутно розкриваються стручки повік. Збирається й виходить, несучи на капелюсі хмару, чорну від клопотів. Перед воротами чекає карета; коні регочуть, ударяючи копитами в блискучі плити мосту. Небо посолене зорями. Усміх запалює ореол навколо голови сплячого; допоки загасить його пробудження чи смерть, горітиме він тисяча і одну ніч.