Зоран Стефанович
Байка про космічне яйце, patchwork-мелодрама
Переклад з сербської – Мила Маркевич
Про автора
Зоран Стефанович (народився в 1969 році в Лозниці) — письменник, видавець і міжнародний культурний діяч. Закінчив драматургію й сценаристику в 1994-му році на Факультеті драматичного мистецтва (Університет мистецтв у Белграді). Його твори перекладені на десяток європейських мов. Як письменник, драматург і сценарист отримав п'ятнадцять національних і міжнародних нагород і премій, включаючи й номінації на премію «Prix Europa» в Берліні та «Prix Italia» в Римі. Мешкає в Белграді.
Електронна пошта: zstefanovic (at) rastko. net (without blank space)
Дубравка Кнежевич
Принцип гри: Про драму «Байка про космічне яйце» Зорана Стефановича
Джерело: „На захист розмаїття: Післямова книги Слов'янський Орфей та інші драми Зорана Стефановича“, Белград, 1995.
(...) Здається, що таким принципом є принцип двигуна Стефановичевої драматургії і як такий заслуговує особливої уваги в нашій післямові. У попередніх двох драмах гра з читачем помітна ще на стороні, названій dramatis personae, де нам одразу дається пояснення, яким чином Орфей (ми б сказали, художник) насправді грає Аполлона (тобто свого вчителя, бога смерті й воїна), тобто, як говорить автор, „поводиря-зловісника“. Так само в іншій драмі один бідолашний й забутий середньовічний поет одночасно грає роль комісара Арлекіна, майстра параду, який „катує й одягає“. Всі образи Стефановича постійно з'являються, наче їх немає, але хотіли б бути або могли б бути й навпаки, що відкриває письменникові можливість різнорідного комбінаторного дискурсу. Звідки в цього молодого чоловіка (йдеться не про біологічну молодість, тут наголошується на дуже короткому творчому досвідові Стефановича) схильність до такого способу драматичного писання, відкривається досить прозоро в його малій hommage-грі.
Беккет, натомість, — це одна виразна дитяча хвороба, якою раніше чи пізніше заразяться всі, хто спробує писати драми, вічні діти — творці. Чи підлітком, чи після своєї першої успішної драми, коли не знають з чого почати, чи на схилі кар'єри, чи в хвилини жахливих, в першу чергу людських, а потім і творчих криз, тільки письменники знову відкриють мудрість чуттєвого старого, який наче посміхається з божественної відстані. Не потрібно для цього любити Беккета чи пізнавати його п'єси, це просто вірус, котрий вас, чим більше від нього втікаєте й обманюєте, тим більше він наздоганяє. Найгірше, що інфікований може зробити так, що свідомо почне імітувати знаменитого попередника. Світ закритої системи асоціацій є настільки могутнім, що він повністю всмоктує в себе письменника, втягує його й захоплює на довгий час. Іноді й назавжди.
Імунітет на Беккета здобувається його ретельним вивченням. Це може зайняти трохи часу, але Стефанович вирішив процес ефективно й ефектно скоротити, знайти найкоротший шлях, який разом з тим не позбавить від креативності. З декількох п'єс Беккета він зробив нову, за всіма показниками постмодернізму зовсім свою й автохтонну драму. Він говорить про те, що носить Беккетові драми в собі, але не говорить прямо, — це мусив сам письменник сказати в іншому місці й при іншій нагоді — що людське життя наймелодраматичніше з усіх мелодрам. З цією проблемою стикаються герої драми Стефановича. Письменник робить ще один крок, навмисно використовуючи технічні методи Беккета, від структури п'єси й образів до введення голосів з-за сцени самих героїв, але не без дуже помітної іронії. У „Байці про космічне яйце“ очевидною є поінформованість про гру, яку в самому кінці письменник одразу кладе на папір.
„Все вже було сказано,“ каже Жид, „але оскільки ніхто не слухає, потрібно всюди починати спочатку.“ Стефанович знову написав одну ненаписану драму, не пограбувавши його ні в чому, а лише додавши, при чому лише найкращу комбінацію вже існуючого, іронію, оптимістичну дистанцію і те, чого основному авторові не вистачає — гумор. Таким чином планеті, яка вірить, що є центром космосу, а насправді навіть уявлення немає, як сама виглядає, не кажучи вже про космос, подарував ще одне мистецьке свідоцтво про немічність. Пригадавши нам при цьому, що гра, забута й погашена різнорідною суєтою, є сутністю кожного творіння, нехай навіть „великого вибуху“, якщо він коли-небудь і де-небудь був. (...)
Володимир Стаменкович
Рецензія рукопису книги "Слов'янський Орфей та інші драми" Зорана Стефановича, 1995.
(...) Звідти й походить поетика Зорана Стефановича — абсолютно диспартна в нашому літературному просторі. За його словами, роль драматичного поета — бути пророком, що пробуджує й сповіщає, спонукає до бунту й веде. Він не сміє фотографувати; він мусить мати міраж. Він не фотографує, він оформлює. Він не бере занадто багато із дійсності, але й те, що запозичає, слугує йому як матеріал для пошуків сутності людини та явищ.
У театрі, більше схильному до експериментування, творчого пошуку, хоча б одна з його п'єс безперечно побачила б світ.
Зоран Стефанович
БАЙКА ПРО КОСМІЧНЕ ЯЙЦЕ
patchwork-мелодрама
Немічного Беккета
грабує Стефанович!
Переклад з сербської – Мила Маркевич
Дія перша: Чорна діра
(Темрява. Всесвіт пульсує звуками, що нагадують кровообіг або серцебиття матері. У періодичних спалахах згасаючої зірки проглядаються скручені тіла у положенні ембріона, плечима нахилені один на одного. Істоти невизначеної статі зі зморшкуватими від років обличчями. До напівголих тіл приклеїлися лишайники і мохи. Рослини-паразити покривають їхні обличчя, а хребти зростаються, роблячи їх схожими на сіамських близнюків. Істоти наче мертві.
Пульсування Всесвіту гучнішає. Перший раптово починає слабко дихати в ритм із жахливим пульсом. З-за сцени чути його грубий і спокійний голос.)
ПЕРШИЙ (голос поверх): Невже я спав, доки інші страждали?
(Слабким голосом Першому вдається промовити вголос речення.)
ПЕРШИЙ: Невже я спав, доки інші страждали?
(Душиться від мовних зусиль. Другий злегка здригається, наче щось почув.)
ПЕРШИЙ (голос поверх): Невже я й зараз сплю?
ПЕРШИЙ: Невже я й зараз сплю?
(Другий здригається. Перший злегка посміхається.)
ПЕРШИЙ (голос поверх): (Дуже задоволено). Завтра, коли я прокинуся, або ж коли подумаю, що прокинувся, що я скажу про сьогоднішній день?
ПЕРШИЙ: (По-дитячому або по-старечому.)
"Зайде на кухню пес
Шкуринку хліба свисне,
А кухар його трісне
І мертвим впаде пес! "
(Душиться. Намагається перевести подих від зусиль.)
ПЕРШИЙ (голос поверх): Зайде на кухню пес … Шкуринку хліба свисне…
ПЕРШИЙ: Чудово розважаємося…
(І Другий починає дихати в ритм із пульсом Всесвіту. Перший насторожує вуха. Дихання Другого пришвидшується і важчає, перетворюється в скиглиння.)
ПЕРШИЙ: Перестань скиглити!
(Другий і далі скиглить. Перший з останніх сил рухає пальцем, м'язи судомить, йому вдається тремтячу долоню відвести від свого обличчя і скинути рослину-паразита з очей. Дивиться через плече на друга, той і далі скиглить. Очі Першого моргають, не звиклі дивитися.)
ПЕРШИЙ: Досить з мене твого скигління!
(Перший підносить долоню до обличчя свого друга й поступово починає душити його. Той борсається. Перший посміхається. Потім відпускає його.)
ПЕРШИЙ: Чортівня…
(Другий бореться за дихання, нарешті, йому вдається вимовити.)
ДРУГИЙ: На допомогу …
(Перший здивувався, коли почув його голос.)
ПЕРШИЙ: Ось … ось … Ось я… Не бійся.
(Другий насторожує вуха. Спокійно киває головою.)
ДРУГИЙ: Мені холодно … Я падав …
ПЕРШИЙ: Минулося, минулося.
ДРУГИЙ: Ми, очевидно, зв'язані?
(Перший починає пручатися, намагаючись вибратися, але йому не вдається. Другий щось бурмоче собі під ніс, дуже налякано. Перший обережно знімає рослину, яка поєднує їхні хребти. Ще одна потуга, і він зможе керувати своїм торсом.
Випробовує м'язи. Намагається встати, але не може. Другому в паніці вдається поворухнути руками, нащупуючи порожнечу.)
ДРУГИЙ: Де ми?
(Перший хитаючись піднімається.)
ПЕРШИЙ: Подумай, не поспішаючи.
(Другий думає.)
ДРУГИЙ: Ну, на руках і колінах …
(Перший розгинає м'язи ніг, іронічно посміхається другові.)
ПЕРШИЙ: Невже ми так низько впали?
(Другий в паніці намагається дотягнутися до нього рукою. Перший розжалюється й уважно скидає мох з очей свого друга, який голосить. Коли той повністю звикає до світла, здивовано дивиться на Першого, а потім нелюдським голосом як заверещить. Перший обіймає його.)
ДРУГИЙ: Ти мене налякав!
(Перший усміхається й плює на того. Потім продовжує очищатися від паразитів. Другий думає, а потім здригається від якогось внутрішнього холоду.)
ДРУГИЙ: Я падав … Я був на вершині одного …
ПЕРШИЙ: Не розповідай мені! Давай прогулянкою це розвіємо.
(Хапає Другого за руку й намагається змусити його встати. Другий падає назад на землю, як колода, й істерично верещить до Першого.)
ДРУГИЙ: Досить! Я стомився!
ПЕРШИЙ: Невже ти хочеш тут застряти і нічого не робити?
ДРУГИЙ: Так.
ПЕРШИЙ: Будь ласка.
ДРУГИЙ: Так.
ПЕРШИЙ: Я залишу тебе.
(Перший ще трохи розгинається, а потім повільно вирушає в темряву, чекаючи, що Другий його окликне. Той мовчить. Але в останню мить, коли Перший уже ступив у темряву, Другий закричав.)
ДРУГИЙ: Ніііі!!!
(Перший вдоволено повертається.)
ДРУГИЙ: Поцілуй мене. (Пауза.) Не хочеш мене цілувати?
ПЕРШИЙ: Ні.
ДРУГИЙ: У лоб?
(Перший скидає мох із обличчя, корчить бридку гримасу.)
ПЕРШИЙ: Я нікуди не буду тебе цілувати.
(Другий простягає до нього руку.)
ДРУГИЙ: Хоча б руку мені подай. (Пауза.) Ти не хочеш руку мені подати?
ПЕРШИЙ: Не хочу тебе навіть доторкатися.
ДРУГИЙ: Тоді я тебе залишу!
(Перший співчутливо дивиться на нього. Другий силкується встати, дуже рішуче. Перший розгинається і спостерігає, як пручається друг. А потім рішуче ставить його на ноги. Другий нестабільно тримає рівновагу. Його обличчя сяє.)
ДРУГИЙ: Ех! Зараз мені краще.
(Перший дивиться на нього, лагідно пестить його волосся, а потім хапає за ніс. Другий відсахується. Перший усміхається і вдихає на повні груди повітря.)
ПЕРШИЙ: Ходімо.
(Другий тримається за ніс, що розболівся.)
ДРУГИЙ: Уже?
ПЕРШИЙ: Ще зовсім трішки.
(Перший обертається навколо себе, потім дивиться на їхню наготу, а далі ще уважніше починає щось шукати. Трохи уяви і йому можна було б приписати чоловічу, а Другому - жіночу стать.
Другий розважається, скидаючи рослинність з обличчя. Із темряви з'являється Перший з двома парами тісних смокінгів і напівциліндрами. Другий питально дивиться на нього, Перший знизує плечима. За мить вони розглядають костюми, а потім синхронно падають на землю.)
ПЕРШИЙ: Я стомився.
ДРУГИЙ: Я теж.
(Відсутньо вдивляються в темряву. Перший дуже зосереджено колупається в носі. Далі й Другий починає робити те ж саме. Перший зупиняється, починає відсутньо колупати вухо. Другий теж відсутньо повторює. Перший злегка відригує. Другий повторює, а потім гидується від самого себе.)
ДРУГИЙ: (Бридливо.) Гидото!
ПЕРШИЙ: (Грубо.) Товстошкура свиня!
(Другий піднімає руку, щоб ударити його, але рука безсило опускається. Перший радісно чекає своєї черги і намагається вдарити його ногою, але не може її підійняти. Задихаючись, вони обоє знову вмирають. Задумливо вдивляються в далечінь. Обидва одночасно повільно обертаються.)
ДРУГИЙ / ПЕРШИЙ: Чи ти …
ПЕРШИЙ: Ой, вибач!
ДРУГИЙ: Продовжуй.
ПЕРШИЙ: Ні, ні, спершу ти.
ДРУГИЙ: Ні, ні, спершу ти.
ПЕРШИЙ: Я перебив тебе.
ДРУГИЙ: Навпаки.
(Роздратовано переглядаються.)
ДРУГИЙ: (Кричить.) Конвенціональна мавпо!
ПЕРШИЙ: (Кричить.) Товстошкура свиня!
(Збентежено дивляться один на одного. Потім сміються.)
ДРУГИЙ: Ха-ха-конвенціональна-ха-ха-мавпо …
ПЕРШИЙ: Хе-хе-свиня … Хе-хе-товстошкура.
ДРУГИЙ: Аха-ха-мавпо… Уууу-ха-ха-мавпо!
(Плаче від сміху. Перший серйознішає, а потім дає гарячого ляпаса. Другий теж серйознішає і дає здачу.)
ДРУГИЙ: Мав…
ПЕРШИЙ: Свинь…
(Раптом вони розуміють, що їм вдається рухати кінцівками. Вони вскакують на ноги від вибухової радості. Танцюють дитяче коло. Одягають один на одного костюми. Обшуковують кишені, знаходять дрібняки. Друга знаходить помаду і шматок дзеркала. Незграбно фарбує губи і встає. Перший знаходить в кишені накладні вуса й сигару. Вусики ретельно приклеює. Задоволено показує сигару Другій. Вона киває головою, пригадуючи. Він безуспішно шукає сірник. Потім підпалює сигару "кобаягі" і насолоджується кільцями диму, які "пускає". Друга задоволено дивиться в дзеркало. Вона розмазала помаду по всьому підборіддю. Наспівує якийсь вальсик. Закривши очі, пригадує. Повільно починає рухатися в ритм. Незграбно, але наполегливо.)
ДРУГА: Мій перший бал! (Довга пауза.) Мій другий бал! (Довга пауза, закриває очі.) Мій перший поцілунок!
(Прицмокує. Перший знаходить газету в кишені, робить вигляд, що не чує її. Вона відкриває очі з обуренням.)
ДРУГА: Мій перший поцілунок! Це був якийсь пан Джонсон чи Джонстен, але напевно могла б назвати його Джонстеном. Дуже густі вуса, такі жовно-коричневі. (Шанобливо.) Точно як імбир. (Пауза.) В одному сараї, хоча я поняття не маю в чиєму. У нас не було сараю, і в нього, звичайно, теж. (Примружується.) Я бачу купи череп'я і якісь висівки з клоччям. (Пауза.) І все глибші й глибші тіні поміж балками.
(Друга плаче. Перший робить вигляд, що читає газету і її не слухає. Навіть він не може стримати сльози. Вона голосно шмаркає ніс у рукав сако, а він легким дамським рухом відкидає пасмо з чола. Перший, як і раніше, стримано шмигає носом. А потім рішуче, щоб розбити неприємну тишу, вголос читає з газети.)
ПЕРШИЙ: Королівський прийом для прекрасної молоді!
ДРУГА: Королівський прийом?
(Вона хапається за груди, наче їй не вистачає повітря. Оглядаються, наче тільки щойно зрозуміли, де знаходяться. Вона відчадушно біжить у його обійми. Починає дути вітер. Вони туляться один до одного. Вітер їх лагідно колише. Змішаний із кітч-копією католицької церковної музики. Перший прочищає горло, намагається підспівувати, але фальшивить.)
ДРУГА: (Тихо.) Іноді я чую звуки. (Прислухується. Нормальним голосом.) Але не так часто. (Пауза.) Це благословення, звуки - це благословення боже, вони допомагають мені … Пережити день… З головою.
(Посмішка.)
ДРУГА: Старий стиль!
(Посмішка зникає.)
ДРУГА: Так, щасливі ті дні, коли є звуки.
(Раптом, мертва тиша. Друга не звертає уваги, але Перший дійсно наляканий раптовою тишею.)
ДРУГА (голос поверх): Коли я чую звуки …
ДРУГА: (По секрету.) Я думала … (Пауза.) Я кажу, я подумала, що вони в моїй голові. (Посмішка.) Але ні. (Шириться посмішка.) Це була просто чиста логіка …
ПЕРШИЙ: (Утішений.) Це була просто чиста логіка …
ДРУГА (голос поверх): Я не втратила розум.
ДРУГА: Не весь. (Пауза.) Дещо залишилось …
(Перший зі страху відсахується від неї. Вона тримає його гарячкуватим, смертельним затиском. Він намагається вирватися.)
ДРУГА: Щось наче якесь таргання, мале… роздирання. (Пауза. Тиша.) Це насправді! (Пауза. Нормальним голосом.) У сумці, поза сумкою.
(Перший, як і раніше, гарячково виривається. Її затиск - сталевий.)
ДРУГА (голос поверх): Іноді я чую звуки, дзвін …
ДРУГА: Іноді я чую звуки, дзвін … Скільки… (Пауза.) Скільки разів я говорила тобі: не звертай увагу на це, ігноруй дзвін, відмахнись від нього, тільки спи і просинайся…
(Першому вдається вирватися з її божевільного затиску. Істерично й відчайдушно вдаряє її, щоб та замовчала. Друга падає на землю, але й далі продожує говорити так, наче його не помічає.)
ПЕРШИЙ: Мовчи! Мовчи! Мовчи!
ДРУГА: …починаючи від самої утроби, де життя й починається, мала Мілдред має свої згадки, і вона буде…
(Перший стомився від ударів, лежить на ній, віддихуючись.)
ДРУГА: … мати свої спогади, пригадувати утробу, перш ніж померти, утробу матері. (Пауза.) Їй зараз чотири роки, чи вже п'ять, і недавно вона отримала велику ляльку з воску… Повністю одягнену …
(Перший намагається перевести подих. Другий лежить на спині, бурмочучи, ніби в трансі. Її задоволений голос стишується, доки не стає зовсім незрозумілим.)
ДРУГА: А очі … Полетить туди, де здається, що спочине в мирі… Щоб подивилися… У душевному спокої …
ПЕРШИЙ: Душевному … Спокої?
ДРУГА: Не моєму.
ПЕРШИЙ: Ні?
ДРУГА: Не зараз.
(За коротку мить вони обоє заспокоюються. Дозволяють антиклімаксу витверезити їх. Потім Друга встає, злегка погойдуючись на вітрі, який знову зірвався. Посміхається злегка, наче дівча, що вибачається. Її рухи легкі, невимушені. Мило намагається розправити зім'ятий одяг. Обережно натискає на ті місця, куди її вдарили. Потім робить пірует. Перший підводить закривавлений погляд, розглядає її. Вона з радістю допомагає йому піднятися. Струшує з нього пил. У нього спадають штани.)
ДРУГА: Шкода, що немає якоїсь мотузки.
(Він жалібно дивиться на неї.)
ПЕРШИЙ: Ходімо. Холоднішає.
ДРУГА: Пригадай завтра, щоб я принесла мотузку.
(Він тягне її за руку, нетерпляче, наче має справу з божевільною.)
ПЕРШИЙ: Так, так. Ходімо.
(Тягне її, а та ненавмисно сповільнюється.)
ДРУГА: Скільки ми вже разом?
ПЕРШИЙ: Не знаю. Може років п'ятдесят.
ДРУГА: А пам'ятаєш той день, коли я стрибнула в річку?
ПЕРШИЙ: Пам'ятаю. Ми збрали виноград.
(Вона із задоволенням пригадує. Він з огидою.)
ДРУГА: Ти витягнув мене з води, щоб я не потонула..
(Перший різко хапає її за закоту, знервований.)
ПЕРШИЙ: Усе це вже давно мертве й поховане.
(Вона схвильовано доторкається до обличчя й одягу, щоб пересвідчитися, що вона реальна.)
ПЕРШИЙ: Усе це давно мертве й поховане.
ДРУГА: Мертве… І поховане? (З радістю пригадує.) Мій одяг сушився на сонці!
ПЕРШИЙ: Не до добра згадувати про це! Ходімо.
ДРУГА: Куди? Мені холодно.
(Перший її бридливо відштовхує.)
ПЕРШИЙ: Цікаво, чи не краще було б, якби ми…
(Вона не розуміє.)
ПЕРШИЙ: Думаю, жили кожен за свій рахунок.
(Він вирушає один у темряву. Вона його не затримує.)
ПЕРШИЙ: Ми не з одного тіста зліплені.
ДРУГА: (Не ображаючись.) Це невідомо.
ПЕРШИЙ: (Саркастично.) Ні, нічого не відомо.
ДРУГА:Ми ще можемо розійтися, якщо ти думаєш, що так буде краще.
(Не озираючись і без жодних сентиментальностей Перший іде геть. Вона з дитячою цікавістю спостерігає, як той віддаляється.)
ДРУГА: Зараз уже все одно пізно для цього.
(Тиша.)
ДРУГА (голос поверх): Так, тепер уже занадто пізно.
(Тиша.)
ДРУГА: Ну, підемо?
ДРУГА (голос поверх): Так, ходімо.
(Усі м'язи на її тілі напружуються, щоб якось зрушити з місця, однак вона не може поворухнутися. Кітч-копія церковної музики доноситься здалеку.
Її дихання вийшло з-під контролю. Темрява.)
Кінець першої дії
Дія друга: Сталева кімната
(Друга стоїть у тому ж положенні. Однак крізь темряву проглядаються сталеві стіни висотою з її зріст, які майже закривають її вигляд. На мить її м'язи пригадали свої наміри, але вона й далі непорушна. Короткочасний спалах ненадовго освітлив Першого, який сидить, спершись на одну з її стін, коліна зібгані під підборіддя, глибоко замислений. Їхні костюми зменшилися. Він трохи озирнувся й глянув на неї. Злегка зітхнув.)
ПЕРШИЙ: А ти не думаєш, що це вже занадто довго триває?
ДРУГА: Так! (Пауза.) А що?
ПЕРШИЙ: Ця … Ця … Річ.
ДРУГА: Я завжди так думала.
ПЕРШИЙ: Я не можу тебе залишити.
ДРУГА: Я знаю. Але й іти зі мною не можеш.
(Пауза.)
ДРУГА: Якщо ти залишиш мене, як я про це дізнаюся?
ПЕРШИЙ: (Жвавіше.) Ну, ти просто подуй у свисток і якщо я не прибіжу, то значить, що я тебе покинув.
(Пауза.)
ДРУГА: Не хочеш мене поцілувати на прощання?
ПЕРШИЙ: Ну, думаю, що ні.
(Пауза. Перший колупається в носі.)
ПЕРШИЙ: Але ти могла б бути, просто, мертвою у своїй.. Кухні.
(Вона забарабанила по своїх стінах радісно, наче по горщиках.)
ДРУГА: Кухні? (Посмішка.) Наслідок буде такий самий…
ПЕРШИЙ: Так, але як я дізнаюся, що ти просто мертва?
ДРУГА: Ну … Рано чи пізно я почала б смердіти.
ПЕРШИЙ: Ти вже зараз смердиш.
(Славно вишмаркується.)
ПЕРШИЙ: Тхне здохлятиною…
ДРУГА: Увесь всесвіт.
ПЕРШИЙ: Нехай чорт побере увесь всесвіт! (Пауза.) Придумай що-небудь.
ДРУГА: Що?
(Перший починає повільно і рішуче розбирати її стіни. Вона не надто вражена. Він повільно зіставляє стіни так, що утворюється ще одна сусідня кімната. Тоді входить поміж ними, сідає в куток і починає дивиться з-за колін. Вона намагається поворухнутися. Вдається. Звеселіла.)
ДРУГА: І ти маєш бути в глибині душі задоволеним, якщо ти свідомий цього.
ПЕРШИЙ: Чому?
ДРУГА: Чому ти повернувся і знову зі мною.
(Він відригає. Із зацікавленням оглядає її обличчя, замазане помадою і вкрай виснажене.)
ПЕРШИЙ: Думаєш?
ДРУГА: Скажи, навіть якщо це не так.
ПЕРШИЙ: Що сказати?
ДРУГА: Скажи: "Я задоволений. І радію".
ПЕРШИЙ: Я задоволений. І радію.
(Він відригає.)
ДРУГА: І я.
ПЕРШИЙ: І я.
ДРУГА: Ми задоволені. І радіємо.
ПЕРШИЙ: … і радіємо.
(Відригає. Чухає під пахвами і по животі.)
ПЕРШИЙ: Це, можливо, і не один із найкращих моїх днів, але, чесно кажучи…
(Дивиться на неї, вона його не слухає.)
ДРУГА: Ох!
ПЕРШИЙ: Що таке?
ДРУГА: Хіба ми не починаємо чого…чого… Чого-небудь вартувати?
ПЕРШИЙ: Ти і я? Вартувати?
(Заливається від сміху. Встає і притягує її до себе. Вона й далі концентрується на своїх думках.)
ДРУГА: Цікаво … Уяви, що нас якась розумна істота поверне на Землю - чи в ї голові виникнуть якісь ідеї, якби за нами досить довго спостерігала? (Голосом розумної істоти.)"Ех, добре, тепер я бачу, на що вони націлені."
(Перший трохи злякався, але все ж починає цілувати її в шию. Вона дуже уважно струшує пил з його піджака. Не перебиває його.)
ПЕРШИЙ: (Із запалом.) Ходімо звідси, обоє! Ходімо на південь!
(Вона без вагань погоджується.)
ДРУГА: Ти міг би зробити якийсь пліт…
ПЕРШИЙ: … а морська течі віднесе нас далеко, далеко…
ДРУГА: … до інших!
(Переглядаються.)
ОБОЄ: Інших?
(Обертаються з острахом. Вдивляються в темряву. Знову переглядаються. Падають один одному в гарячкові обійми. Мовчать. Він кладе руку їй на груди. Міцно стискає. Вона розсміялася; потім швидко відсмикнулася й полетіла в темряву. Проте, він набагато швидше: звалився на землю. Пауза.
Вона посміхається. Він також. Вона сильно кусає його за кулак. Він кричить. Дає їй ляпас. Вона посміхається. Він знову її вдаряє. Після того,як вона знову посміхнулася, і він розсміявся. Потім із божевільною силою почав зривати з неї одяг. Коли крізь розірвану колошву він побачив рослину, що залишилася, то зняв її. Спостерігає за шкідником з очевидним інтересом. Іноді чутно його незартикульовані звуки: ні ридання, ні хихикання, ні стогін.
Друга в цей час терпляче чекає. Нарешті, він кладе паразита собі за пазуху і продовжує кидати її одяг. Вона складає свій розірваний одяг біля себе. Коротка перерва для її молитви, він спантеличений.
Статеві зносини: більше схожі на хореографічне східне мистецтво, аніж на ловецьке загарбання. Церковна музика тепер звучить так, наче стрічка уповільнюється. Момент, як ніби завмер у часі.
Зірка блимає.
Відпочинок після акту. Вона лежить на спині, розглядаючи свої руки. Його голова лежить в її ногах. Вона в авторитеті.)
ДРУГА: Нехай почни будувати пліт. Завтра я піду. Назавжди.
ПЕРШИЙ: (Сміється.) Піду назавжди?!?
ДРУГА: Я сама розпочну!
ПЕРШИЙ: (Весело.) Починаю негайно! (Схвильовано.) Чи натрапимо ми по дорозі на акулу? Як думаєш?
ДРУГА: Якщо вони є, то ми на них натрапимо.
ПЕРШИЙ: Ах, це пастка!
(Друга знизує плечима.)
ДРУГА: Я не знаю.
(Його сміх заливає простори. Вони сильніше притиснула своє лахміття до себе. Сміється разом із ним. Темрява. Досі чутно відлуння сміху. Слабкий, але пізнаваний звук змішується: її погане відтворення його звуків - ні то ридання, ні хихотіння, ані стогін.)
Кінець дії другої
Дія третя: Пагорб у Всесвіті
(Коли починає опадати листя, Перший піднімає голову і серйозно вдивляється в нічне небо. Їхня кімната розібрана. Сталеві стіни хрест-навхрест лежать біля них, утворюючи Пагорб-у-Всесвіті. Друга акуратно зав'язує кольорову хустину на голові, а свій напівциліндр схвильовано тримає в руках. Вже вдруге їхні костюми і капелюхи зменшилися, тому зараз виглядають як дитячий варіант справжнього одягу.
Перший задоволено застібає свій піджак. Дивиться на своє відображення в стінах, обмацує неголене підборіддя. Трохи насуплюється. Освіжений обходить навколо пагорба. Вона й далі нервово жмакає свій капелюх. Він не звертає на це уваги. Намагається спіймати викладацький тембр голосу, від якого очевидно відвик.)
ПЕРШИЙ: Беручи до уваги точку зору, висловлену в опублікованих творах Панчера і Вотмена.
(Невдоволений. Змінює забарвлення й висоту голосу, доки не знаходить відповідну.)
ПЕРШИЙ: Беручи до уваги точку зору, висловлену в опублікованих працях Панчера і Вотмена про існування єдиного Бога поза простором і часом, який нас із висоти своєї божественної апатії - своєї божественної атамбії - своєї божественної афазії любить із незначними винятками з невідомих…
(Пауза. Поглядає на неї, щоб перевірити дієвість своєї колишньої майстерності. Вона не реагує, задивившись байдуже в далину. Він невдоволено продовжує.)
ПЕРШИЙ: … із невідомих причин! Але! Час покаже…
ДРУГА: Очі…
ПЕРШИЙ: …і впаде як божественна міранда… (Пауза.) Очі?
ДРУГА: Як твої очі?
(Він махає собі перед очима.)
ПЕРШИЙ: Погано.
ДРУГА: Але ти бачиш.
ПЕРШИЙ: Все, що хочу бачити. (Не міг дочекатися, щоб продовжити промову.) Кинуті на муки. Кинуті у вогнище, чиє полум'я і вогонь…
ДРУГА: Як твої ноги?
ПЕРШИЙ: (Знервовано.) Погано!
ДРУГА: Але ти можеш ходити.
ПЕРШИЙ: Приходжу-відходжу!
(Він тільки хотів був продовжити промову, як вона почала спокійно й серйозно його застерігати.)
ДРУГА: Одного дня ти станеш сліпим, як і я. Сидітимеш, як пляма в порожнечі, в темряві, як і я.
(Тиша. Він налякано підходить і махає в неї перед очима. Кричить. Розуміє, що вона сліпа. Вона лише злегка усміхнулася. Він увесь знавіснілий стає навпроти неї й повільними важкими кроками починає йти.)
ПЕРШИЙ: Ти бачиш, як щось наближається?
ДРУГА: Що?
ПЕРШИЙ: Ти бачиш, як щось наближається?
ДРУГА: Ні.
(Перший струсонув її за плечі.)
ПЕРШИЙ: (Верещить.) Бачиш?
ДРУГА: Не треба кричати! (Заспокоєно.) Один дня скажеш собі: "Я втомлений. Присяду…"
(Вона стомлено сідає.)
ДРУГА: І тоді підеш і сядеш.
(Вона тихо покрикує. Її голова хилиться. Він підбігає, щоб притримати, перш ніж вона перекинеться через свої коліна. Він відчайдушно намагається пробудити її з убивчого сну. Дає їй кілька легких ляпасів. Вона схоплюється.)
ДРУГА: Ах?!
ПЕРШИЙ: Давай! Давай! Давай!
(Він грубо змушує її ходити, оживитися. Ледве перетягує її від одного кінця пагорба до іншого. Діяльність органів відновлюється, їй самій вдається механічно рухатися. Вліво-вправо, вліво-вправо. Він від сильного потрясіння задихається і падає виснажений. Він продовжує рухатися, як зомбі, але дуже жваво. Із заплющеними очима й заслиненим ротом. Дихання відсутнє. Він із жахом дивиться. Раптом її тіло починає на ходу корчитися. Вона сповільнюється. Кожен м'яз її тіла починає трястися тяжкими й болісними вібраціями. Вона обернена до нього. На її спотвореному обличчі разом із жахливим, мовчазним зусиллям було близьке полегшення, навіть і задоволення. Оргазмічна смерть. Від сильного тремтіння він звалюється на коліна. У безкінечних зусиллях їй вдається розплющити очі і глянути на Першого, повністю зв'язаного. Дивить на нього якусь безкінечну мить.)
ДРУГА:Хо-ходи я тебе обійму…
(Вона протягує до нього руки. Наче хоче встати. Перший у паніці відповзає.)
ПЕРШИЙ: Не торкайся мене!
(Перший заверещав. Друга злегка посміхнулася. З небачено силою з її грудей виривається крик, швидше воєнно-переможний, аніж смертельний. Вона падає вперед, ховаючи заплакане обличчя в траву. Померла знову.
Довга пауза. Перший зневірено падає на коліна, обережно рве траву і втирає нею її обличчя, щоб трохи освіжити. Намагається встати і підійти до неї. . З божевільним зосередженням прислухається до її серця, пульсу, натискає на груди, піднімає руки, намагається зробити штучне дихання. Його рухи стають дедалі швидшими. Навіть починає трохи підспівувати й викрикувати. Шарпає її тіло, примушуючи рухатися. Наполегливіший і голосніший.)
ПЕРШИЙ: Давай! Давай! Давай!
(Починає співати. Охриплим голосом задає такт своїм зусиллям, наче це її оживить. Потім зупиняється, передумує. Дивиться на стіни. Відчайдушно тягне за руку глядачів, когось із залу.)
ПЕРШИЙ: Давай! Давай! Давай!
(Коли бачить, що йому ніхто не допомагає, власноруч підіймає сталеві плити і намагається зробити щось подібне на огорожу. Одразу не вдається. Знову просить про допомогу публіку. Коли бачить, що немає жодної надії, продовжує сам - ще наполегливіше. У зроблений закуток затягує її тіло й поєднується з ним в обіймах. Наче боїться намокнути від зливи листя, яке падає. Його спів і покрикування, встановлений такт стає ще більш різким і сильним. Світло в ритм із його голосом починає тремтіти і мерехтіти.
Раптова темрява.)
Кінець дії третьої
Дія четверта: Всесвіт
(Нестримане, ритмічно переривчасте мерехтіння білої зірки. Всесвіт у негативі. Листя. Вітер. Прискорена кітч-копія католицької церковної музики. З-за сцени чутно бурмотіння, безкінечні молитви незліченних мертвих душ. Загорнуті в біле полотно, обійнявшись, Перший і Друга божевільно підтанцьовують і підспівують у дуже нерівному ритмі. Світло і звук на межі фізичної витривалості.
Їхні очі заплющені. Вони дуже зосереджені на своїй діяльності. Серед численних бурмотінь з-за сцени вирізняються два голоси.)
ДРУГА (голос поверх): Години темряви… І ось тепер… Усе швидше й швидше … Говорить… Мозок… Спалахує, наче божевільний… Швидко захоплює і йде далі… А там немає нічого… Далі на якусь іншу сторону… Весь час проклинає… Щось у ній… Заклинає все це зупинитися… Не почута… Продовжує спроби… І не знаючи, що… Тіло, наче його вже більше немає… Тільки вуста … Знавісніли…… І так далі … Продовж…
(Повторює. Піднесені герої не звертають увагу на музику, шум і голоси, який лунають один поперед одного.)
ПЕРШИЙ (голос поверх): Я знав одного божевільного, який вірив, що прийшов кінець світу. Він був художником - і графіком. Дуже дорога мені людина. Я відвідав його в лікарні для душевно хворих. Я взяв би його за руку і потягнув до вікна. Дивись! Подивись на зріле жито! Всю цю красу! І він відсмикнув би руку й повернувся в куток. Переляканий. Він бачив тільки попіл …
(Повторює. У загальну какофонія, і далі пританцьовуючи, приєднується Друга.)
ДРУГА: Зовні… На цей світ… Немічне створіння… Передчасно … У сум-… Що? Дівчинка? Так… Мала дівчинка… На цей… Зовні на цей… Перш ніж настав її час… В сумну яму покликану… Покликану… Пізніше її осяє, що вона й справді була покарана… За свої гріхи, через які їй багато хто тоді… Це не має значення… Це не має значення … Це не має значення…
(Повторює. Какофонія стає все сильнішою й сильнішою.)
ПЕРШИЙ:Ні обличчя, ні жодна інша частина тіла ніколи не обернуться до неї, як і вона до тебе, тільки постійно будете паралельні, як два колеса на осі, ніколи не повернетеся один до одного, у полі зору буде лишень тремтіння туманних країв житнього поля, без доторку і завжди порожній простір поміж вами двома, без розуміння нічого більшого, окрім тіні, лишень освідчення в коханні…
(Повторює. Голоси, пристрасні і відсторонені, з'єднані в один організм. Вони обоє й далі пританцьовують, огорнуті листям і вітром. Темп примовляння, рухів і сила музики постійно зростає. Світло нестерпно яскраве. Друга зненацька викрикує.)
ДРУГА: Семюелю!!!
(Раптом все замовкає. Гравці зупиняються. Лишень тільки біле світло блукає зіницями глядачів. Вони двоє дивляться вгору, звідки падає листя. Друга збирається з силами, а потім викрикує в розкрите небо.)
ДРУГА: Семюелю!!! Дайте нам шанс!!!
(Раптова тиша.
Темрява.)
Кінець Байки
ПРИМІТКА НА ДЕСЕРТ
СУТЬ: Багато хто бреше, що старий на ім'я Семюель Беккет свої останні години провів скручений, як ембріон, у своєму ліжку. Люди, які займалися тією ж справою, що й він, боялися його, але не поважали і не любили. Питання в тому, чи заслужив він хоч щось із вищезгаданого. У будь-якому випадку, старий помер, та й його покалічені діти відправлені на Другу Сторону. Нехай буде благословенний той, кому беккетівський кітч залишив спокійний сон.
ЗАКОВИКА: У цьому драматичному етюді немає майже жодної репліки, якої б не написав Самюель Беккет. "Майже", тому що додана була одна власна назва, яка Беккету була безсумнівно близькою. Таким чином, у фабулу нижчепідписаного безцеремонно були включені фрагменти діалогів із наступних Беккетових драм: "Кінець гри", "Щасливі дні", "Чекаючи на Годо", "Тоді й не я". Лаври дістаються тим, хто сміється останній. Доки є кисень.
У Белграді, в лютому 1992 року.
Датум последње измене: 2014-06-01 15:23:19
